Государиня помовчала якийсь час, немовби оцінюючи почуте, потім запитала:
– Отже, ти вважаєш за можливе зупинити страту Василя Мировича, як тобі заманеться, а не за всією формою?
– У жодному разі, Ваша Імператорська Величність! – злякався вістовий. – Однак я хочу встигнути до того, як…
– А я хочу, щоб ти виконав усе не просто так, а з дотриманням усіх пристойностей.
– Але Ваша Імператорська Величність!.. – зойкнув схвильований вістовий.
– Нічого, солдатику, нічого. Не хвилюйся, встигнеш. У крайньому разі, поквапишся, – посміхнулась імператриця і продовжувала наставляти гінця. Минуло ще не менш ніж півгодини, доки вона закінчила читати нотації та до того ж змусила вістового двічі повторити почуте, щоб перевірити його тямущість.
– Ну от, тепер усе добре, просто чудово, – вимовила нарешті Катерина Олексіївна, цілком задоволена почутим. – Що ж, солдатику, виконай свій обов'язок, поквапся їхати в Петропавлівську фортецю, я тебе більше не затримую.
Двічі повторювати наказ не довелося: вістовий хутко побіг до виходу. Загадково посміхнувшись, государиня подзвонила в золотий дзвіночок і наказала привести графа Розумовського, який уже третю годину очікував виклику в приймальні.
– Який я щасливий бачити вас, мила Като… – з порога почав граф, однак різко махнувши на нього складеним віялом, імператриця мовила досить суворо:
– Облиш компліменти відпускати, Кириле Григоровичу, давай-но сьогодні про справи поговоримо краще.
– Про які справи говорити бажаєте, государине-матінко? – по його тону відчувалося, що Розумовський нашорошився.
– Та хоч би про те, що зараз у Петропавлівській фортеці повинні стратити винуватця «шліссельбурзької безглузді».
Цього… як його?.. Ну от, забула! Чи не нагадаєш, люб'язний Кириле Григоровичу?
– Василя Мировича?
– Саме так – Мировича!
– Але Ваша Імператорська Величність, до чого згадувати про настільки прикре непорозуміння, якщо в ході слідства було беззаперечно доведено, що посилання цього самого Мировича на підбурювання до звільнення Іоанна Антоновича нібито з моєї сторони є суцільною вигадкою?!
Розумовський явно образився, хоча з поваги до государині всіляко стримував це почуття. Змірявши графа оцінюючим поглядом, Катерина Олексіївна зненацька перейшла у наступ:
– Ні, Кириле Григоровичу, помиляєшся ти, ще й як помиляєшся! Згадати про «шліссельбурзьку безглузда» тепер саме час, бо ж Василь Мирович цей самий – він же малорос, а ти в нас – гетьман малоросійський, якщо я тільки не помиляюся.
– Але государине!..
– Он які вірнопіддані виростають на благословенній землі малоросійській?! От, виходить, якою вдячністю ви відповідаєте державі, що прийняла вас у свої обійми?!
– Але матінко, наскільки мені відомо, цей самий Василь Мирович народився ніяк не в Гетьманщині, а в Сибіру! У Тобольську – так би мовити, на місці заслання його батька… То хіба ж він є моїм підданим?
– Наскільки я розумію, Кириле Григоровичу, заперечити тобі більше нема чого, – саркастично посміхнулася Катерина Олексіївна. І оскільки граф замовк, запитала: – А маєток де він мріяв виклопотати? Може, у рідному йому Тобольську?! Або все-таки в Переяславі – у малоросійській землі, де вкорінився його рід?..
Розумовський лише руками розвів.
– Мовчиш, не відповідаєш? І правильно робиш! Тому що знаєш: я повністю права, – мовила імператриця. – А якщо так, то визнай нарешті просту річ: скільки вас, малоросів, пряниками не годуй, ви однаково вовками в ліс дивитесь. Чи не так?!
Останні слова Катерина Олексіївна майже прокричала, точніше кажучи – провищала. Після цього в кабінеті зависла дзвінка тиша.
– І при цьому ви смієте ще чогось вимагати, якихось нових особливих прав для гетьмана й козацької старшини…
– Яких ще прав?! – сіпнувся Розумовський.
– А це ти в Генеральних зборів своїх запитай-но краще! Глухівських розумак усіляких на кшталт Безбородька, Скоропадського, Туманського або хто там ще у тебе сидить… Уяви, нещодавно надіслали категоричну вимогу: встановити монархію на чолі з тобою, Кириле Григоровичу! Та монархію до того ж спадкоємну, зваж на це…
– Ваша Імператорська Величність, але ви, сподіваюся, розумієте, що я тут, власне кажучи, ні до чого?
– А чи не за твоїм напучуванням це зроблено?! А хто, як не ти, привіз до Санкт-Петербурга глухівську депутацію?! Визнаєш за собою таке або знов відхрестишся?
– Государине-матінко, ви не зрозуміли…
– То поясни, будь ласка!
– Охоче! – Розумовський уклонився з найповажнішим виглядом. – Як Божою милістю імператриця російська, ви ніколи не підете проти волі свого народу, чи не так?