– Як це?.. Тож ти!.. Та як же?..
Усмішка варнака зробилася просто вбивчою. Ледь опанувавши себе, Кирило Григорович нарешті заговорив:
– Що ти говориш таке?! Та чи знаєш ти, скільки всього зробив я для блага землі української?! Чи не я відновив Батурин, що до того лежав у руїнах?! А Глухів хто відбудував?! А хто таланти по всій землі нашій вишукував і в люди виводив?! Я все це зробив!!! Я – Кирило Григорович Розумовський, Божою милістю гетьман Украйни!
– От і збрехав ти, – спокійно мовив бранець.
– Я збрехав?! Я?!
– Твої слова: «Божою милістю гетьман Украйни»?
– Мої, але…
– Отож бо, графе, не Божа милість зробила тебе гетьманом, а милість цариці покійної Єлизавети Петрівни! Що, хіба не так?!
Розумовський геть розгубився.
– Мовчиш, Кириле Григоровичу? Ну, от бачиш… Проти правди не підеш: ти ж тільки-но сам казав, що це покійна Єлизавета Петрівна тебе на посаду гетьманську поставила! А Катерина Олексіївна тебе з посади турнула… При чому ж тут Господь Бог, а?! Тож ти у свідки Його не закликай – не варто!
Граф звів очі на бранця, щоб перевірити, чи не сміється той. Але ні, Залізняк був серйозний, продовжуючи говорити:
– Ти кажеш, Батурин відродив, Глухів відбудував? Так воно й є. Але ж Украйна – це далеко не Батурин і не Глухів! Це всього лише два міста, нехай дуже важливих – але всього два міста, Кириле Григоровичу!.. А за межами їхніх стін ще багато, ой як багато людей живе, і в кожного свої надії, свої болі й турботи – що знаєш ти про них?! І яке тобі було діло до всіх твоїх підданих, коли ніжився ти у променях слави, а вони потерпали від свавілля підсвинків, яких ти у панство повитягував?! А що таланти по всій землі нашій вишукував… Куди ж вони після цього поділися, таланти ці – у Санкт-Петербург відправлялися тамтешнім панам служити?!
– Як можеш ти говорити таке!!! – розсердився Кирило Григорович. – Та чи знаєш ти, що я також із самих низів вийшов?! Та я ж!.. Я!.. Я коли маленьким був, худобу на хуторі пас – отакої!!! Як же я можу про простих людей не пектися?!
– А чи багато ти дбав про них, сидячи у палацах Глухова або Батурина, а тим паче в далекому Санкт-Петербурзі?! Або ти все-таки про знатних панів думав, пікся насамперед про інтереси тих, з ким їв-пив собі на втіху?..
Розумовський хотів відповісти, але чомусь промовчав. Дивний спазм стиснув йому горло. Він згадав молоденьку яблуньку, бачену якось у чужій землі…
Розцінивши його мовчання якось по-своєму, Залізняк мовив:
– А тепер-от скажи чесно: для кого ти відроджував ці два міста, якими нині пишаєшся – хіба ж не для себе і не для всяких нахлібників царських та петербурзьких сановників, з якими ти спізнався, щоб надалі від їхньої волі залежати повною мірою?! Або, скажеш, для простих людей ти звів пишні палаци із садами й іншими витребеньками?
Граф щосили стримувався, щоб не відповідати. Справді, визнавати свою ганьбу зараз, перед колишнім монастирським послушником, а нинішнім варнаком було б самогубством для його графського достоїнства. І Кирило Григорович знову промовчав. Залізняк же, не дочекавшись відповіді, лише рукою махнув:
– Мовчиш, не знаєш, що відповісти?! От і подумай на дозвіллі про те, що Батурин із Глуховим ти відбудував, зате решту Гетьманщини при цьому втратив! Втратив і землю, і людей, найталановитіші з яких у далекий Санкт-Петербург служити подалися. Отак, пане гетьмане… Втім, не ти перший, не ти, либонь, і останній. Усі ви поводитесь, як вигідно тільки вам, але не простим людям – особливо скоробагатьки, які в дитинстві худобу чужу пасли! Народ же кидаєте напризволяще, ледь припече. От цього у панів не відняти, цього у вас у надлишку!.. Кажуть, був такий гетьман Мазепа: теж за кордон утік і помер там за ламаний шеляг замість того, щоб на землі рідній умерти по-людському. Що йому було до народу, на розтерзання ворогам кинутого?! Либонь, життя своє врятувати хотів… Отакі справи, Кириле Григоровичу. І ще…
Варнак дуже неприємно посміхнувся, потім гордовито розправив плечі й заговорив так, немовби перетворився раптом на судового обвинувача:
– І ще от що врахуй, Кириле Григоровичу. Ти зараз думаєш: мовляв, от переді мною нещасний дурень, яким цариця скористалася собі на втіху та й викинула через непотрібність, немов пучок брудного клоччя. Який, сам того не відаючи, став сліпим знаряддям у її руках, а тепер кайданами і тавром збагатився, ніздрі втратив…
– Звідки ти знаєш, про що я думаю?! – розлютився Розумовський. Його реакція була тим більш бурхливою, що бранець угадав вірно.