– Нехай усі вийдуть геть… Тільки Кирилко хай залишиться… Нам би поговорити наодинці.
Ображатися було безглуздо. Присутні прекрасно розуміли: обидва брати вхожі до найвищих сфер, їм дійсно є про що говорити без свідків. Тому через дві хвилини нікого, окрім Кирила Григоровича, в опочивальні вмираючого не залишилося.
– Братику мій… перевір, чи щільно двері прикриті?
– Не хвилюйся, Олесю, ніхто не…
– А ти все-таки перевір! Сам розумієш, наскільки справа важлива.
Довелося підкоритися.
– Усе гаразд, Олесю, можеш бути спокійний – нас ніхто не чує.
– Кирилко, як думаєш… Цього разу вийде?!
Олексій Григорович схопив брата за руку і стиснув настільки міцно, наскільки дозволяли вбогі рештки життєвих сил.
– Важко сказати… – Кирило Григорович знизав плечима. – Сподіваюся, що вийде. Але ж ти знаєш, чим завершилася минула спроба.
– Але Августу ж не знайшли, правда ж?!
– Правда, Олесю, правда. Хоч я й пробовкнувся про її існування князеві Радзивіллу, проте, скількись відчутних наслідків це не мало.
– Ах, Кирилко, до чого це було нерозумно! Украй нерозумно й до того ж небезпечно!..
– Знаю, Олесю, знаю. Тому я все-таки повівся обережно й не розкрив цьому надутому індикові всіх подробиць, тільки лише загалом…
– Однаково нерозумно!
– Але ж це шанс!.. Зрозумій, братику мій дорогенький: єдиний реальний шанс для всіх нас – це Августа! Своїм сходженням на…
– Тихо!!!
Олексій Григорович знову стиснув братову руку. Той здивовано почав:
– Чого ти боїшся, Олесеньку?! Тут же…
– От що, Кирилко… Я нещодавно висповідався. Ти не гірше мене знаєш, що це була остання сповідь у моєму грішному житті. Та навіть на останній сповіді я не сказав про Августу ні єдиного слівця…
– Братику!!!
– Так треба, Кирилко. Тобі відомо, що всі до єдиного священики порушують таємницю сповіді, доповідаючи почуте від мирян у свій далеко не святіший Синод. А звідти вибрані відомості спускаються просто в Таємну розшукових справ експедицію. Про Августу нікому з них знати в жодному разі не можна, інакше… Бідолашна дівчинка, інакше мені й уявити лячно, що з нею може статися!..
Умираючий затремтів як лист на трепеті.
– Не хвилюйся. Якби у відомстві Степана Івановича Шешковського про це пронюхали, усе б давно скінчилося. А якщо Августа на волі…
– Бідолашна дівчинка, бідолашна дівчинка!., —жалісливо запричитав хворий.
– Незважаючи ні на які обставини, Олесю, вона була й залишається нашим єдиним шансом. Якщо все вийде, кожен з нас займе належне становище.
– Я розумію, але…
– До того ж, яка величезна користь буде рідній нашій Украйні від відновлення гетьманства, ти розумієш не гірше від мене.
– Так-так, користь Украйні буде безсумнівно… але бідолашна дівчинка!..
– Усе буде гаразд, запевняю тебе, Олесеньку! Ні Віра, ані її високоповажний чоловік нашої спільної таємниці не видадуть…
– А Радзивілл?!
– Князь чув дзвін, та не знає, звідки він. Я розумію всю ненадійність цієї людини – особливо після катастрофи планів Барської конфедерації, що майже миттєво загинула під ударами гайдамаків і російських солдатів. Але все-таки в нинішній ситуації ставити нам більше нема на кого. Тому Пане-Коханку й довідався про існування Августи. Хоча, повторюю, діяти по-іншому я просто не міг.
Умираючий важко зітхнув і мовив:
– Душа моя не упокоїться ні в пеклі, ні в чистилищі, ані навіть в раю Божому! Відчуваю, що й душа моєї панночки також неспокійна. Незабаром ми разом будемо з того світу молитися за Августу… за нашу!., нашу!.. День і ніч станемо благати Бога про милість до неї – от!
– І до справи нашої святої, до рідної нашої Украйни хай би Він милість виявив, – ризикнув вставити слово Кирило Григорович.
– Так-так, і до справи нашої святої, і до багатостраждальної Украйни… і до Віри з її високоповажним чоловіком… До всіх, звісно ж… розумію…
Хворий на кілька секунд заплющив очі, потім промимрив з непідробним стражданням у голосі:
– Але насамперед нехай буде милостивий до Августи… до бідолашної нашої дівчинки!..
Схоже, заспокоювати вмираючого було марно. Залишалося погодитись:
– Так-так, Олесю, маєш рацію: насамперед, Божа милість повинна звернутись на Августу.
– Вірно, Кирилко, братику мій дорогий… От бач, як ти порозумнішав: і старшого брата нарешті слухатись почав, і про Украйну, і про справу нашу згадуєш… Не те що раніше!
– Ну, раніше я молодим дурником був, геть не розумів, за що в цьому житті боротися треба… А тепер саме життя мене навчило!