– А тобі що за діло?!
– Ач! Діло!.. Може статися, якщо дочка, то я посвататися до неї хочу!
– Ти?! До неї?!
– Так, я! А що, поганий з мене наречений, скажеш?
– Ні, чому ж… – Розумовський відсунувся трохи, з-під прищулених повік оглянув гостя й констатував: – Зовсім непоганий, доповім тобі!
– Ну от!..
– Але чому ти вирішив посвататися неодмінно до моєї кузини?!
– Ага-а-а, то виходить, усе-таки дочка народилася в Єлизавети Петрівни?! – зрадів Орлов.
– Може, дочка, а може, й син… Не знаю я! – по тону відчувалося, що господар готовий розлютитися, тому гість примирливо мовив:
– Ну тихо ти, тихо, Андрію Кириловичу!
– Кажу ж, не чіпай цю тему.
– А чому, власне?
– Тому що не знаю я нічого про ці справи!
– А хто знає?
– Батько мій, можливо, і знає, та тільки навряд чи скаже! Ну й, зрозуміло, покійний дядько Олексій Григорович, чоловік государині імператриці теж знав.
– До речі, твій дядько – мій повний тезка! Ми обидва Олексії й обидва Григоровичі – справді, дивно?!
– І справді, дивно…
– От за це давай теж вип'ємо!
– Ні-ні, Олексію Григоровичу, не хочеться мені поки що пити… Пий сам, якщо тобі приспічило.
– Ображаєш, Андрію Кириловичу!..
Якийсь час вони сперечалися, потім усе-таки випили. Тепер перед очима в Розумовського все закружляло, затанцювало, хоча він більше й не трусив головою.
– А начебто чутки ходять, що є тут якась родовита чи то князівна, чи то принцеса… Тараканова, чи що? А може, Азовська?..
– Принцеса Володимирська, – ледь промимрив господар. – Тільки вона не тут, а десь в Італії. Або в Рагузі…
– А чому там?
– До Туреччини пливла, буря корабель на берег викинула, от і сидить тепер у Рагузі.
– А чи не вона кузина твоя? Тобто, не вона хіба є дочкою покійної імператриці Єлизавети Петрівни й дядька твого – повного тезки мого Олексія Григоровича?!
– Може, й вона… Не знаю, не знаю.
– Ви так жодного разу й не зустрічалися?
– Та ти що?! – презирливо фуркнув Розумовський, потім обережно, щоб не викликати нападу нудоти, повернув голову до Орлова й запитав: – До речі, навіщо повсякчас до цієї теми вертатися? Що тобі насправді від цієї панянки потрібно?!
– Кажу ж, посватався б я до неї!
– А чому саме до неї?
– А тому, люб'язний мій Андрію Кириловичу, що вона на трон російський претендувати може!
– Дався тобі цей трон!
– Це тобі він в руки дався, та тільки ти зійти на нього не бажаєш!
– А ти, можна подумати, бажаєш?!
– У мене нічого не вийде: Орлови не царських кровей.
– А-а-а, зрозумів, зрозумів! – Розумовський заплющив очі й зробив у повітрі невиразний жест руками. – Сам ти не можеш, а через дружину…
– Саме так! І наші діти на трон претендувати зможуть.
– Невже ж тобі, Олексію Григоровичу, без близькості до трону жити несила?
– Ех, Андрію Кириловичу, Андрію Кириловичу!.. – засмучено зітхнув гість. – Це тобі однаково, а мені аніскілечки! Я ж звик через братика свого Гришку на управління монархією впливати. І взагалі…
– Що там іще?
– І взагалі, чи знаєш ти, що саме я звів на трон Катерину Олексіївну?!
– Ну-у-у, скажеш теж!.. – відверто розсміявся Розумовський. Хоча міркувати було вже досить сутужно, але не настільки ж, щоб повірити в отаку маячню. – Для цієї справи багато хто постарався: і брат твій Григорій Григорович, і батько мій, і княгиня Дашкова, і Паніни, і…
– Вони брали участь, та я більше від усіх!!! – стояв на своєму Орлов. – Ти не сперечайся, будь ласка, тебе з нами не було, а я от знаю, що кажу!
– Ну добре, не стану сперечатися.
– От і не сперечайся, а краще сам поміркуй, як мені тепер в опалі перебувати, коли я звик разом з государинею-матінкою справи всілякі на благо Росії творити?! Тож допоможи вже, чим можеш, але тільки з кузиною твоєю мене зведи! Я її й справді просватати збираюся, не обдурю.
– Говорю ж, що не знаю я, де кузину цю знайти… Якщо хочеш, їдь до Рагузи, забери звідти принцесу Володимирську й одружися з нею на здоров'я!
– До Рагузи, кажеш?
– Туди, туди…
– От за це й вип'ємо!
І скільки Андрій Кирилович не пручався, але гість змусив-таки його випити за їхнє майбутнє весілля. У голові в Розумовського остаточно скаламутилося, і він уже зовсім не розумів, що відбувалося далі.
Зимовий палац, Санкт-Петербург, початок березня 1775 року.
– От воно, Ваша Імператорська Величність!!! Будь ласка, помилуйтеся!..
Шешковський аж світився зсередини. Цікаво, у чому причина настільки відвертої радості?..