– О-о-о, як мило! – посміхнувся старий.
– Пиріг просто чудовий, – мрійливо подивившись кудись на стелю, відповів господар, – його ми готуємо для особливих гостей і для себе особисто з врожаю нашої яблуньки-годувальниці.
– Яблунька-годувальниця?.. Мило, справді мило, – погляд графа затуманився, оскільки неясне відчуття знайомого місця чомусь підсилилося.
– Можу розповісти вашій милості дуже зворушливу історію, – обережно запропонував господар. – Якщо тільки ваша милість погодиться приділити мені невелику частку своєї дорогоцінної уваги…
– А й справді, чом би не послухати?
Кирило Григорович подивився в бік модного салону, за дверима якого зникла легковажна племінниця, і бадьоро кивнув. Адже з дитинства полюбляв цікаві історії…
– Отже, коли мене ще й на світі не було, а мій майбутній батько був дуже молодий, він продав старий рідний дім у центрі міста, на виручені гроші прикупивши вбогий будиночок із клаптиком землі на самій околиці. Тут поставив грубі столи й лави, закупив найдешевше вино і продукти. Але оскільки корчма стояла на околиці міста, відвідувачів у нього майже не було…
І тут Кирило Григорович нарешті згадав!!! Згадав, як кілька десятиліть тому геть п'яна студентська компанія протягом місяця моталась по тутешніх пивницях, подібно до сарани з'їдаючи й випиваючи все, що могли їм подати. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Салтикови, Чернишови, Сташевські, Успенські, Шейніни, Рєпніни, Лопухіни, Демидови проголошували пишні заздоровниці на честь новоявленого російського дворянина і графа Кирила Розумовського, тільки Григорій Теплов зник на третій день їхнього скаженого загулу. А містечко… Звісно, він тут уже бував!
Ще й як бував!!!
Дотепер приємно згадати.
Тому нині й доводиться посилено лікувати печінку…
Отже, по всьому виходить, що після того давнього «шинкарського турне» цей заклад розквітнув?! По всьому видно, що батькові нинішнього господаря тоді дуже і дуже пощастило. Цікаво, дуже цікаво…
Поки ці думки хуртовиною кружляли в голові графа, молодий господар продовжував:
– На манюсінькій ділянці батько посадив яблуньку. Посадив доволі пізно, тож сусіди – знавці садівництва, тільки головами крутили. Проте, яблунька прийнялася й розцвіла. От саме на аромат квітучого дерева й заїхав до нас заможний російський граф, який гуляв тут з компанією вірних сподвижників доти, доки цвіт яблуньки не обсипався зовсім.
Лівий куточок рота Кирила Григоровича іронічно сіпнувся. Щоправда, господар закладу не помітив цього… ну й нехай! І це навіть добре…
Отже, саме на аромат яблуньки заїхав сюди російський граф з компанією… гм-гм… вірних сподвижників?! Отак і народжуються легенди… Не тільки про вірних сподвижників, але й про те, що вони просиділи в цій дірі цілий місяць (хоча насправді висьорбали і зжерли все дні за три, не більше), а також про квітковий аромат, що притягнув відвідувачів. Справді, у пориві п'яної сентиментальності Кирило Григорович неодноразово навідувався до тієї яблуньки. Та тільки до вибору місця пиятики дерево не має найменшого відношення!..
– На той момент батько вже шкодував, що відкрив корчму, – тим часом продовжував господар, – однак бариші, що осіли в його гаманці після тієї гульні росіян, у кілька разів перевершили найсміливіші очікування. І в наступні роки гроші потекли рікою… А все почалося з однієї з о-о-он таких монет.
Господар кивнув вбік каміна, над яким у спеціальній рамочці висів золотий червінець із профілем імператриці Анни Іоаннівни.
– Цікаво, цікаво.
Відмовившись від допомоги слуги, Кирило Григорович із старечим кректанням піднявся з крісла, підійшов до каміна, оглянув монету, запитав:
– Хто це на ній зображений, люб'язний?
– Російська імператриця, – охоче відповів господар.
– Одна з минулих або нинішня?
Здавалося, настільки просте запитання спантеличило парубка. Нарешті після деяких роздумів він відповів обережно:
– По-моєму, нинішня. І по-моєму, одна-єдина. Хоча, ваша світлосте, я в цій далекій Росії ніколи не бував… та й не збираюся, якщо чесно… Однак хіба там бували ще й інші імператриці, окрім цієї?
Кирило Григорович посміхнувся вже відверто (оскільки стояв спиною до господаря закладу, і той нічого не міг побачити, навіть якби захотів) і запитав далі:
– То де ж росла ця ваша яблунька? Чи можете показати?
– Чому росла? Кажу ж, бабуся-яблунька й зараз росте, по цю пору плодоносить, з її врожаю ми й робимо пироги…
– Ах так, так, справді…
– Зараз саме пора цвітіння, і стара яблуня знов прикрасилася не гірше нареченої!