– Геть пішов!!! Геть!!! – крикнула імператриця, побачивши, що канцлер досі тупцює у дверях Малого кабінету. Спересердя государиня з такою силою грюкнула стиснутим кулачком по столику з розкиданими листами, що прекрасний смарагд у її персні тріснув. Однак розгнівана Єлизавета Петрівна навіть не помітила цього.
Засмучений канцлер вийшов, занурений у дилему: вірити після всього що сталося в дурні прикмети (на кшталт пропущених помилково дверей Малого кабінету) або все-таки не вірити?! В імператриці ж розігралася мігрень, тому вона змушена була піти до опочивальні. Запрошений лейб-медик пустив їй кров і дав заспокійливу пігулку. Государині стало краще, і вона заснула.
Пробудилася Єлизавета Петрівна пізно. Після вчорашньої напруженої бесіди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарешті помітила зіпсований дорогоцінний камінчик в улюбленому персні… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тільки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексія Розума.
– Чого бажає моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцікавився він, відданими очима впившись у Єлизавету Петрівну.
– Не хочу я кофею, взагалі нічого не хочу! Посидь зі мною, Олесько: зле мені, не дай Боже мігрень знов розіграється, – зітхнула вона, одразу ж відчувши себе поруч із турботливим фаворитом маленькою беззахисною дівчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приємне!
– Не бійся, моя дорогоцінна панночко, не повернеться мігрень.
– Ти впевнений, Олесику?
– Впевнений, моя панночко! Я сьогодні буду цілий день біля ніжок твоїх струнких, виконаю всі твої бажання, які не загадаєш…
– Хочу плітки палацові послухати!
– Будь ласка, моя панночко!
– Що там у нас коїться, Олесю? Хто приїхав, хто відбув геть?
– Нічого цікавого не відбулося. Хіба що дружину одного з постачальників твого імператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвіт, бач, гладкий тілом виявився, під ліжко сховався та застряг – тож витягти звідти ще довго не могли…
– Та що ти кажеш таке?!
– Не могли, матінко, не могли! Цілу годину проморочилися.
Досхочу посміявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрівна запитала:
– А ще?
– А ще італієць якийсь приїхав, опери співає. Голос потужний і гарний. Учора у салоні мадам Саломеї виступав. Подейкують, дуже недурний із себе… Може, запросити його? Нехай поспіває, Вашу Імператорську Величність потішить.
– Ні, Олесику, боюся, що саме від цього мігрень і розіграється…
– Ну, що ж…
Помовчали.
– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексій, ніжно погладжуючи при цьому ніжки імператриці.
– Чаклуна хочу побачити… або відьму… – грайливо промуркотіла Єлизавета Петрівна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…
Звісно, в Олексія руки чарівні: від декількох його доторкань до пяточок усе погане розвіялось, розчинилося без сліду! І знов захотілося жити й життю радіти, і бавитися різними дурничками – наприклад, питтям кави у ліжку!
– Тож полегшало тобі? – запитав фаворит.
– Звісно полегшало, Олесеньку! З тобою мені завжди легше.
– От і добре, моя панночко, от і славно. А кофею із солоденьким ми негайно ж організуємо.
Фаворит наказав прислузі накривати просто в опочивальні.
– А відьми й чаклуни як же? – капризувала далі Єлизавета Петрівна.
– А оцю мерзоту моїй панночці бачити ніяк не бажано! Чаклуни й відьми – це все зле, а ви, матінко государине, хворі… Краще я вам казку розповім!
– Ні, Олесеньку, тоді вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидає і щось там по-своєму побелькоче.
Олексій вийшов з кімнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповіли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Її Імператорську Величність про аудієнцію.
– На ловця і звір біжить! От тобі й чарівник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвіду попередніх років, бесіди з цією людиною впливали на Єлизавету Петрівну сприятливо. Зраділий Олексій негайно повернувся до імператриці.
– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаєте!
– Та ти й сам просто чарівник, Олесю! – государиня була в повному захваті.
– Не я, не я – він!
– Облиш, – посміхнулася Єлизавета Петрівна. – Хто ж цей самий чаклун?
– От кофею вип'єте й довідаєтесь.