До речі, одержавши паспорт на ім'я Івана Івановича Обідовського, Кирилко заспокоївся остаточно. З приводу чого ад'юнкт поблажливо зазначив:
– Не турбуйтеся, парубче, тепер у вас усе й завжди буде незмінно добре, просто навіть пречудово!
Напередодні від'їзду Олексій викликав брата до себе й дав останні настанови:
– Запам'ятай гарненько, Кирилко, що я скажу тобі. У всім слухайся Теплова. Без його відома нічого не роби, ніяких справ і грошових витрат не затівай. Віри нашої православної дотримуйся, поводься благопристойно, утримуйся від усіляких мерзот, від ледарства, розгнузданості й інших непристойних учинків і пристрастей. А головне – у навчанні доклади все можливе старання.
Кирилко слухав старшого брата, насилу розуміючи значення його кучерявих, у придворному стилі складених фраз. Він не міг узяти до тями, за які гріхи його висилають із уже любої Олександро-Невської лаври, де архімандрит був таким добрим і ласкавим до нього й де сам юнак проявляв старанність у всіх справах?! Навіщо знову пускатися в далеку дорогу?! Юнак боявся, що зараз повториться пекло, пережите минулим літом дорогою до Санкт-Петербурга, однак із природною смиренністю заздалегідь приймав майбутні тортури й лише вирішив посилено молитися, щоб витерпіти все з достоїнством.
Нарешті настав день від'їзду. Запряжена четвіркою коней легка карета швидко домчала Теплова й відданого на його піклування юнака в порт, щоб морем доставити до місця навчання в Кеніґсберґ.
Дорога морем виявилася зовсім не страшною й анітрошки не стомлюючою. Попри холодний подих близької вже зими, погода була гарною, вітер дув попутний, тож ні в кого з пасажирів навіть натяку на морську хворобу не виникло. Час минув у захоплюючих бесідах. Окрім Кирила, на кораблі виявилися й інші майбутні студенти, переважна більшість із них також відправилася на навчання в супроводі слуг, гувернерів або піклувальників під вигаданими прізвищами Філатових, Конєвих й інших.
Загалом, мав рацію Теплов: усе починалося якомога краще!..
Німецькі землі, 1744 ρік.
Кеніґсберґ зустрів їх тепло й привітно.
Кирила зачарувала незвичайна архітектура будинків і дивне планування міста. Тут не було великих майданів, а вимощені сірим каменем вулички були вузенькими – особливо в центрі міста, де будинки стояли, тісно приліпившись один до одного. Через безлюдні околиці криві всі до одного провулки незбагненним чином виходили до ріки. Кожен будиночок мав індивідуальний і неповторний вигляд. Невеликі, у два-три поверхи, вони разюче відрізнялися величиною вікон, формою дверей, наявністю кованих чи різьблених прикрас на фасадах. Деякі скидалися на невеличкі фортеці з башточками й отворами для мініатюрних гарматок.
Кількість флюгерів вражала уяву. Флюгери встановлювалися попарно: перший, на шпилі вежі, показував загальний напрям вітру, другий розташовувався нижче – над самим дахом будинку, по ньому можна було визначити напрям вітру на конкретній вуличці. А баштові й сонячні годинники, дві половинки яких найчастіше облаштовувалися на сусідніх стінах будинків, приводили Кирила просто у захват. Найбільшим же у місті «сонячним годинником» була… голка замкової кірхи: від сходу й до заходу її тінь повільно повзла по різнобарвних дахах геть від сонця.
До речі, Кеніґсберґ славився надзвичайно гарними черепичними дахами особливих кольорів і форми. Покрівля зазвичай виготовлялася з чорної глазурованої черепиці з кольоровими вкрапленнями. Коли зимове сонечко розтоплювало сніг, або ж після бешкетування весняного дощичка чи літньої грози мокрі поверхні дахів буквально горіли й світилися! Краса, та й годі…
Затишна квартирка, знята для них Григорієм, була зовсім неподалік від Альбертіни й складалася із двох кімнат, що мали окремий вхід. Господарі виявились добрими та привітними.
Теплов оглянув кімнати, попросив винести частину меблів, оплатив наперед сніданок і вечерю. Трапези відбувалися у просторій чистій кухні з кольоровими завісочками на вікнах і великою крохмальною скатертиною на дубовому столі. Двадцятирічна хазяйська дочка Генрієтта, худа, незграбна, висока, із грубими рисами обличчя, величезними зеленими очима, довгим гострим носом і тонкими губами, більше скидалася на юнака, ніж на дівчину. Вона нахабно розглядала Кирила, чим неймовірно лякала юнака. Хто б міг подумати, що двометровий красень у присутності цієї сірої плюгавки стане зніяковіло опускати карі очі, роняти все з рук і заїкатися?! Помітивши таку реакцію гостя, дівиця пішла у наступ: узяла за моду грайливо опускати краєчка сорочки, відкриваючи погляду гостя симпатичну складочку між звабливими грудками. Кирило ще більше шарівся й німів від такої відвертості.