– Ой, Олесю, страшно як! – прошепотіла побілілими від переляку губами государиня, після чого зовсім дитячим жестом схопила оповідача за пальці правої руки й стисла щосили.
Сира холодна зима була тому причиною або щось інше, однак через пару тижнів після Різдва Єлизавета Петрівна дуже захворіла. Напади жорстокої мігрені накочувалися один за одним, поступово зливаючись у безперервний шквал болю, від якого не рятували жодні ліки, й навіть старе добре токайське не справляло належного ефекту. Занедужавши, імператриця відставила геть усі державні справи, довіривши керування своїм царедворцям і не маючи сил утрутитися навіть у найнезначніші дріб'язки. Сама ж проводила дні в постелі, цілком і повністю занурившись у хворобу й благаючи Бога лише про те, щоб нестерпні страждання скоріше припинилися.
Єдиний, кому вдавалося хоч якось полегшити її хворобливий стан, був Олексій Розум. Ні на крок не відходячи від своєї «панночки» (як називав фаворит государиню), він вигадував різні розваги: на бандурі грав (на жаль, якось застудившись, колишній хорист утратив свій дивовижний голос, але музичний слух залишався при ньому), співаків в опочивальню кликав, з ранку до вечора читав уголос «Житія святих»…
Втім, найбільше Її Імператорській Величності подобалося, коли Олексій відсилав усіх геть, відкладав убік важкий фоліант і заходився розповідати всілякі небилиці—а треба зазначити, що у цій царині він був великим майстром! Причому Єлизавета Петрівна просила розповідати історії якомога страшніші: про упирів і утоплениць, про перевертнів і чортів, про домовиків і лісовиків, про мавок і русалок, про хух і потерчат, про полісунів і болібошек, про незліченні скарби, що надійно охоронялися мерцями, про відьомські підступи проти роду людського… та й загалом геть про все-все-все!
От і зараз фаворит сплітав інтригу чергової оповідки:
– Пішов Антипко на звуки, намагаючись не надто шуміти, на гілки сухі не наступати, щоб не видати своєї присутності в нічному лісі. Ішов він так, ішов, доки не опинився на узліссі широкої галявини. Визирнув з-за дерева й побачив, що на галявині тій в сріблястому місячному сяйві танцюють мавки з навками! Танцюють та сміються тонко-тоненько, немовби дзвіночки сріблясті заливаються. їм добре, зате самому Антипку не до сміху: бо якщо на красунь-мавок дивитися можна навіть із задоволенням, то коли навки до пастушка спиною оберталися, бачив він, що спин у дівчат цих немає, а тому всі нутрощі видно як на долоні.
– Ой, Олесеньку, страсті які! Ах ти ж Господи!.. – після цих слів Єлизавета Петрівна рвучко осінила себе хресним знаменням. Втім, слухала оповідача як і досі з величезною увагою, перериваючи лише отакими емоційними вигуками.
Імператриці все почуте було в дивину. Перш ніж потрапити на виховання до месьє Рамбура й отця Дубянського, Єлизавета Петрівна була віддана під опіку нянькам, яким суворий батько – Його Імператорська Величність Петро Олексійович суворо заборонив частувати вихованку всілякими «шкідливими» вигадками. Прислуга потихеньку шпигувала одне за одним, у випадку найменшої провини доповідь про виявлене «свавілля» летіла просто до Таємного приказу – а тут із порушниками найвищої волі не церемонилися… Тому няньки навіть найменших вільностей у спілкуванні з вихованкою собі не дозволяли. Хіба що мати в рідкі приїзди лякала неслухняну пустунку чудовиськами небаченими – тільки й усього!
Зате Олексій Розум усіляких казок і небилиць знав превелику безліч. Ішли спогади ці з дитячих років, коли він разом з іншими хутірськими підлітками ходив у нічне, де хлоп'ята тільки тим і займалися, що лякали одне одного до дрібного тремтіння й скреготу зубовного всілякими жахливими історіями…
– Отож сидить Антипко в кущах ні живий, ні мертвий, витріщеними очима за веселощами лісовичок спостерігаючи. Як раптом з верхівки ялинки величезний сич спорхнув, розправивши крила широкі, підлетів до того місця, де Антипко сховався, прохухав тричі й дзьобом величезним клацнув. Сполошилися мавки з навками, до кущів підбігли, пастушка схопили, на галявину в місячне сяйво витягнули, обступили з усіх боків та й заходились вимагати: «Танцюй з нами, інакше не жити тобі більше на цій землі! Залоскочемо тебе до напівсмерті, а там і розірвемо!»
Знав юнак, що не можна в жодному разі з дівами лісовими зближуватися. А піде з ними людина танцювати – так закружляють, що впаде від цих скажених танців замертво. Почав він благати мавок з навками, щоб залишили у спокої бідолашного пастушка, якому нічого іншого й не потрібно, тільки б відшукати заблукалу ягничку, та лісовички на своєму наполягають: «Пішли танцювати, бо залоскочемо, розірвемо, не помилуємо!.. Іди негайно ж з нами, інакше померти тобі смертю передчасною от на цьому самому місці». Що було робити бідолашному Антипку, якщо мавки з навками на своєму наполягали?!