Ясна річ, Петро Федорович перебував у глибокій зневірі. У моменти особливого роздратування він давав вихід нападам люті, тоді Фіке забивалася в куток дормеза й намагалася не слухати просторікувань нареченого. От і зараз після чергової перестановки ланцюгів козацької почесної варти Великий князь заходився бубонити:
– Що ж це таке діється?! Та скільки ж можна гарцювати туди-сюди?! Хіба ж не можна було взяти людей побільше?! Чого вони метушаться цілісінький день?! І що це за постава, що за однострої такі – у кожного свої?! У військах порядок має бути, а не бедлам…
– Та замовкніть вже, будь ласка! – нарешті вигукнула нещасна Софіхен. – Між іншим, ви не один тут перебуваєте.
– Ой, мадам, даруйте – не помітив! – нелюб'язно пробурчав Петро Федорович. – Вас, мабуть, також дратує весь цей балаган. Тож потрібно сказати, щоб…
– Мене дратують ваші крики, пане! Тож будь ласка, негайно стуліть пельку, – Фіке за словом у кишеню не лізла ніколи… тим паче зараз не вважала за необхідне церемонитися!
– Фу, як грубо, пані! Чесно кажучи, мені огидні й ви самі, і ваша нікчемна манера спілкування. Особисто я завжди припускав, що ви через бідність вашої родини виховувалися на вулиці разом із простолюдинами.
– Зате вас, пане, при вашому статку виховували в казармі, – парирувала Софіхен. І доки Петро Федорович сипав добірною солдатською лайкою, якої тільки встиг набратися у військах Фрідріха Великого, подумала: до чого ж наївна тітка її нареченого Єлизавета Петрівна – а ще імператриця!.. Та як можна нормально розмовляти із цим солдафоном?! Із цим!.. Із цим!.. Ні, на першій же зупинці варто попроситися в інший дормез.
Втім, в екіпаж государині й її фаворита войовничо налаштовану Софіхен не пустили.
– Запам'ятай-но от що: ти – майже чоловікова дружина, твоє основне завдання – народити нам спадкоємця. От і звикай потихесеньку до майбутнього чоловіка, пристосовуйся…
І бідолашній Фіке не залишалося нічого іншого, як тільки всю дорогу вислуховувати крики Великого князя й вступати з ним у словесні баталії, коли його поведінка ставала особливо нестерпною. А такі моменти аж ніяк не були рідкістю.
Ще б пак – адже Петра Федоровича з дитинства виховували як спадкоємця шведського престолу, який всіма фібрами душі повинен ненавидіти знахабнілу Росію, що зарвалася, і будь-що домагатися реваншу за поразку в Північній війні. Як раптом доля повернулася так, що замість шведського він тепер готується зійти саме на російський трон!!! Як же можна одразу полюбити цю загадкову грандіозну імперію, якщо в ненависті до неї юний Карл-Петер-Ульріх тільки й черпав сили, годинами виструнчившись на варті?!
Тож напади жовчної ненависті повторювалися із завидною регулярністю, нервуючи Велику княгиню. Софіхен же й без того мучилася дивним спогадом, від якого ніяк не могла відкараскатися. Незабаром після того, як наприкінці літа минулого року імператриця Єлизавета Петрівна особистим посланням сповістила її батьків, що принцеса Софія-Фредеріка-Августа Анхальт-Цербстська визнана гідною найбільшої честі – стати нареченою Великому князеві Петру Федоровичу, спадкоємцеві російського престолу, щасливу обраницю запросив у гості сам Фрідріх Прусський. Зрозуміло, вона поїхала до короля в супроводі матінки, однак у Потсдамі Йоганну-Єлизавету Ґолштин-Ґотторпську одразу ж відокремили від дочки, і весь час візиту стара принцеса провела серед малозначущих персон, розриваючись від нападів ревнощів і цікавості.
Зате Софіхен цілий день перебувала разом із Фрідріхом Прусським і декількома його наближеними. Поки щасливий король демонстрував особисто виконані ескізи майбутнього палацу Сан-Сусі (яким уже тоді пишався), щоб відволікти думки присутніх від Сілезької війни, усе йшло більш-менш гладко. Однак за обідом Його Величність довів, що недарма встиг заслужити прізвисько «короля-філософа», зненацька влаштувавши гості справжній іспит з географії й історії Російської імперії. Софіхен довелося ґрунтовно напружити пам'ять і показати, якими знаннями постачили її вчителі, найняті матінкою. І раптом з'ясувалося, що майбутня Велика княгиня знає, по суті, дуже мало!..