Зненацька фаворит різко розкрив обійми. Імператриця похитнулася й ледь не впала, перелякано скрикнувши. Однак Олексій був напоготові й блискавично підхопив государиню на руки.
– Ти все той самий, душа моя… – прошепотіла вона рвучко, закривши очі й закинувши голову, підставляючи груди й шию під жадібні палкі поцілунки. – Як же я за тобою скучила, Олесеньку мій ненаглядний!..
Владним рухом він потягнув государиню до опочивальні…
Ранком Єлизавета Петрівна прокинулася у відмінному гуморі. З невтримним апетитом проковтнула кілька рум'яних булочок, зажадала варення й навіть замовила пляшку вина. Петро Федорович також був бадьорим, веселим, щось насвистував собі під ніс і жваво цікавився, чи не бажає хтось прогулятися містом.
Однак Софіхен за сніданком не з'явилася. На запитання імператриці: «Петрушенько, а де наречена твоя?» – Великий князь безтурботно відповів, що у Фіке розігралася мігрень, вона замкнулася у своїй опочивальні й просила не турбувати її до вечора, а краще до самого кінця перебування в Глухові. Государиня набурмосилася. Петро ж проковтнув усе, що було на піднесених йому тарілках, потім метушливо зірвався з місця і з криком:
– Піду на свіже повітря, ох, до чого прекрасне життя! – вискочив геть.
Єлизавета Петрівна й Олексій перезирнулися: що відбувається?.. Порозумівся нарешті Петруша зі своєї нареченою, або їхні відносини навпаки розірвалися остаточно?!
Так і не зрозумівши поведінки племінника, імператриця в супроводі фаворита відправилася на прогулянку. Тут і з'ясувалося, що глухівський народ аж ніяк не думав утихомирюватися: схвильовані самою лише можливістю відновлення гетьманства, люди продовжували веселитися ще з вечора. Государиню всюди зустрічали зовсім не як Її Імператорську Величність, але немов рідну матінку!
Повернувшись з прогулянки й перебуваючи у захваті від настільки яскраво вираженого всенародного обожнювання, Єлизавета Петрівна раптом помітила в найтемнішому куточку вітальні самотню Фіке із заплаканими очима й почервонілим носом. Ледь імператриця увійшла в кімнату, як Велика княгиня зірвалася з місця й кинулася до неї прожогом, з риданнями та скрикуваннями.
– Софіхен, що трапилося, у чім річ?!
Государиня дійсно нічого не розуміла…
– Він мене кинув! – зойкнула заплакана жінка. – Кинув просто посеред зали під час прийому, й опісля ніхто не звертав на мене уваги! Тож я весь вечір простояла біля вікна! А він загравав до всіх жінок! І навіть до найстаршої й найстрашнішої! І відпустив їй якийсь дурний комплімент! А мене – свою наречену навіть не бачив! Мене взагалі всі ігнорували! А вночі Великий князь прийшов з прийому, упившись до свинячого стану, вломився до мене для того тільки, щоб сказати, що я йому зовсім не цікава, а потім завалився спати на моє ліжко, не роздягаючись! Просто в чоботях – уявляєте?! Я проспала, згорнувшись у кріслі. А ранком він знову не звернув на мене найменшої уваги, щодуху побіг на сніданок! Невже я така потворна?! Скажіть, Ваша Імператорська Величносте – чи справді я бридка, огидна, нікому не потрібна, тому й знехтувана навіть власним нареченим?..
– Ні, дитинко, ти не огидна. Навпаки, дуже навіть приваблива, – заспокоювала імператриця Велику княгиню, немов маленьку, цілуючи у тім'ячко й голублячи. Коли ж Фіке припинила плакати, государиня перейшла до наставлянь: – Але насамперед запам'ятай гарненько: ти одна така у своєму роді… у своєму власному роді… а от чоловіків багато – так!
– Що це ви таке говорите? – Фіке повернула все ще мокре від сліз обличчя до Єлизавети Петрівни і здивовано поглянула на утішницю.
– А ти запам'ятовуй, що старіш говорять. Запам'ятовуй, дівчинко… – посміхнулася імператриця. Але потім немов заново оцінивши правильність даного наставляння, додала: – Чоловіків багато, а от чоловік… Чоловік у дружини – він один. Він нам, жінкам, від Бога дається. Загалом, поки що головне твоє завдання – народити нам маля, здорового спадкоємця престолу. Спадкоємця царського роду, чоловічої статі… Отак, дівчинко!
– І от що іще… – продовжувала схлипувати Софіхен, відчувши, що настав рідкісний момент особистої – жіночої відвертості між нею й государинею.
– Так, дівчинко? Про що ти ще хотіла спитати?
– Чому на асамблеях на мене не звертають уваги? А якщо і звертають… От учора до мене підійшов гарний офіцер і приніс келишок вина, я його подякувала французькою – то він відсахнувся від мене, немов від прокаженої! Тут що, інших мов не розуміють, чи що?
– Розуміють, дівчинко, розуміють. Але ти будь простішою, ближчою будь до людей – тоді вони самі до тебе потягнуться і ти скрізь станеш своєю! А зараз ти й досі ще чужа… І на все життя чужачкою залишишся, якщо мови місцевої не знатимеш.