– Справді? – здивувалася Софіхен.
– Справді, справді! Тож запам'ятай добряче мої слова й берися за розум. А настане час – невістці своїй про це розповіси.
У веселощах і забавах протекли ще два дні.
Треба відзначити, що під час перебування імператриці в Глухові туди прискакав особливий нарочний з дуже важливим державним пакетом. Як виявилося, то прийшов довгоочікуваний патент, що підтверджував дворянське походження фаворита. Так Олексій Розум і його молодший брат Кирило одержали нове прізвище – Розумовські, графські титули й дворянський герб із зображенням двох українських козаків і нагрудної кіраси, пробитої двома стрілами.
У Козельці високих гостей зустрічали новоспечена графиня Розумовська Наталія Дем'янівна, її дочки Гафія, Ганна й Віра, а також численна рідня: оскільки розквартирувати весь склад імператорського кортежу безпосередньо в Леміші не було найменшої можливості, а відправляти на хутірець два дормези без обслуги – це рівнозначно приниженню найвищих персон, вирішили обмежитися відвідинами Козельця.
Втім, місцевий прийом пройшов на славу, а привітність господарів виявилася вищою всіляких похвал. Щоб залишити добру пам'ять про себе, перед від'їздом Єлизавета Петрівна зробила місту воістину царський подарунок: повеліла спорудити в Козельці величний собор Різдва Богородиці – такий, рівного якому немає ні в Чернігові, ані навіть у самому Києві! Цим государиня доручила зайнятися знаменитому архітекторові Бартоломео Растреллі. Згодом сюди був переправлений величний іконостас роботи італійських майстрів, що спочатку призначався для однієї з церков Санкт-Петербурга. От як високо оцінила імператриця привітність українців!..
Однак не тільки Глухів і Козелець, але й «мати міст руських» Київ удостоївся монаршої милості. Тут імператорський кортеж простояв цілий тиждень.
На честь імператриці Єлизавети Петрівни студенти Києво-Могилянської академії влаштували театралізований спектакль на тему житія святого апостола Андрія. І тут у Растреллі додалося роботи: на подяку киянам за привітність імператриця заклала перший камінь у фундамент Андріївської церкви на тій самій горі, де, за легендою, проповідував первозваний апостол. Саме над цим каменем государиня зі сльозами розчулення на очах вимовила знамениті слова:
– Возлюби мене, Боже, у Твоєму царстві небесному, як я люблю народ цей ґречний і незлобивий! – після чого присягнула на Святому Письмі не карати жорстоко нікого з українців, що переступили закон, яким би тяжким не виявився їхній злочин в очах людських.
Окрім Андріївської церкви, Єлизавета Петрівна наказала на випадок майбутніх своїх візитів до цього прекрасного міста звести Кловський палац, а також невеликий мисливський будиночок над крутим дніпровським схилом, навколо якого наказано було розбити парк… і заразом додати до цих споруд Георгіївську церкву.
Останній день перебування в Києві ознаменувався пишним прощальним прийомом на території Печерського форту, а також гулянням з вечірнім феєрверком на місці майбутнього Маріїнського парку. Між іншим, Єлизавета Петрівна відзначила, що цього разу наречена Петра Федоровича вже не ухилилася від участі у святі під приводом надуманої мігрені, а веселилася нарівні з усіма, рясно пересипаючи свою німецьку мову російськими слівцями й навіть коротенькими фразами, вимовленими хоча і з явним акцентом, зате дуже милою інтонацією. Результат докладених зусиль був очевидний: навколо Фіке вертілося кілька провінційних кавалерів – очевидно, місцевих записних серцеїдів.
З приводу побаченого государиня грайливо тицьнула фаворита кулачком у бік і прошепотіла:
– Урок дівчинка засвоїла! Дивись, до чого кмітлива…
Результати «малоросійського бон вояжу» Ті Імператорської Величності Єлизавети Петрівни були грандіозними, а подарунки українському народові – воістину царськими.
У 1745 році була відновлена Київська митрополія, колись скасована Петром І, київський архієпископ Рафаїл Заборовський (він же ректор Києво-Могилянської академії) одержав сан митрополита.
Поступово пом 'якшувалася податкова політика, розширювалися привілеї для корінного населення українських земель.
Залишаючи Київ, імператриця пообіцяла депутації козацької старшини відновити гетьманське правління. Однак обрання нового гетьмана довелося очікувати ще десять років.