– Який музикант, просто диво! – зітхнула Єлизавета Петрівна. – Ти згоден, Олесеньку?
– Цілком згоден, моя панночко…
Однак у цю мить юрба гостей дружно охнула: на середину зали вийшов загадковий Чорний Шаховий Король, глибоко вклонився государині, потім прийняв картинну позу й заспівав французькою. При перших же звуках його голосу тіло імператриці немовби струмом прошило. Єлизавета Петрівна подумки перенеслася в часі на багато років назад, знов потрапивши на виступ свого Олеся, коли вона вперше почула його у театрі, створеному зусиллями однієї зі своїх попередниць – імператриці Анни Іоаннівни. Так-так, ті ж інтонації, майже той самий тембр голосу!..
Придивившись до Чорного Шахового Короля з усією можливою уважністю, государиня впізнала поставу й жести свого коханого. Може, це її Олесь?! Але ж ні – от він стоїть поруч з нею, вдягнений у карнавальний костюм Короля Гірських Ельфів, стискаючи в руці прикрашений смарагдом золочений ціпок…
Господи, що ж це відбувається?!
– Хто він, Олесеньку?
– Сюрприз для моєї ненаглядної панночки.
Пісня завершилася, зал вибухнув оплесками. Однак, усупереч загальним побоюванням, цього разу Шаховий Король не поспішав зникнути. Він кивнув обер-єгермейстерові, немов доброму знайомому. Фаворит імператриці плеснув у долоні, лакей приніс бандуру. Король Гірських Ельфів відклав свій карнавальний ціпок, взяв інструмент і вдарив по струнах, а його загадковий шаховий побратим звучно заспівав українською:
Тепер спогади віднесли государиню в торішню казкову подорож на батьківщину свого коханого Олеся – в «малоросійський бон вояж». Глухів, Козелець, Київ… теплі ясні ночі…
Серце імператриці то солодко завмирало в грудях, то скажено калатало, готове вистрибнути й упасти до ніг фаворита!
«Кохатися» з вечора до ранку з коханим – Господи, що за блаженство!!! І як же їй пощастило, що на світанку Олесь нікуди не помчить від своєї панночки на баскому коні!..
Співак замовк, струни бандури все ще вібрували, коли зал вибухнув овацією. Не маючи сил стриматися, Єлизавета Петрівна підхопилася з трону й владно зажадала:
– Ще, ще!!!
Присутні гучно підтримали імператрицю. Обер-єгермейстер знов заграв, а Шаховий Король заспівав тепер уже весело, трохи навіть задирливо. Ні, це був не баритон Олексія, але все-таки голос прекрасний і насичений, що дуже нагадував морську хвилю – потужну в шторм і ніжно-ласкаву, коли буря вщухне.
Незнайомець співав дві години поспіль, доки на вулиці зовсім не стемніло. Тоді на середину зали чинно виступив церемоніймейстер і оголосив, що зараз почнеться казковий феєрверк.
– Стійте, не зникайте знов! – вигукнула Єлизавета Петрівна, звертаючись до Чорного Шахового Короля.
– В жодному разі, моя панночко, – поспішив заспокоїти її фаворит. Узявши незнайомця за руку, підвів його до трону й поставив по ліву руку від государині, сам же став праворуч. Тим часом лакеї розчинили всі вікна – і небо за ними вибухнуло різнобарвними вогнями! Казкове видовище…
Щоправда, затьмарене черговою витівкою Петра Федоровича. Річ у тім, що Великий князь відмовився з'явитись на маскараді, чим серйозно засмутив і Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, і Велику княгиню Катерину Олексіївну, що змушена була відсиджуватися у своїх покоях разом з чоловіком і гірко ридати. Як раптом з першими спалахами феєрверка затворник вискочив бозна-звідки в супроводі своєї улюбленої хортиці, забігав по залі немов одержимий, указуючи собаці на феєрверк, радісно заволав: «Ах, як чудово, тільки поглянь, як чудово!..» – та коли небо за вікном згасло, пішов геть під зневажливе перешіптування присутніх, потягнувши за собою перелякану чотириногу подругу.