– Дякую, моя благодійнице!
– А Кирилку ми подаруємо орден якийсь. Як думаєш, свята Анна його порадує?
– Пребагато вдячний, моя панночко! Звісно ж, порадує.
– Ну, от і добре!
– А тепер давай-но все-таки спати, про інше завтра подумаємо. Ранок мудріший від вечора…
– Не хочеться спати, Олесеньку! Сну в жодному оці немає, – поскаржилася Єлизавета Петрівна.
– Давай-но я ніжки найясніші помну, погладжу: дивись, сон і прийде…
Фаворит узяв своїми великими руками мініатюрну ступню імператриці й ласкаво приголубив. Єлизавета Петрівна замуркотала від задоволення, немов кішка.
– Руки в тебе просто чарівні, Олесеньку! Біля пальчиків погладь, біля кожного пальчика… От ще нижче, на п'яточках…
І відкинувшись на подушки, государиня солодко задрімала, по-дитячому підклавши долоню під щоку. Олексій ще якийсь час посидів на краю розкішного царського ліжка, потім навшпиньках вийшов до себе. Нарешті приліг і провалився в чорне небуття без усяких сновидінь…
І як йому здалося, одразу прокинувся від скаженого дзеленчання дзвіночка! Втім, уже настав ранок.
Коли Олексій, похитуючись, переступив поріг опочивальні Її Імператорської Величності, з протилежного боку відчинилися інші двері, і разом з ним до імператриці ввійшли дві заспані покоївки. Подивившись на них, обер-єгермейстер уявив, який вигляд у нього самого. Бр-р-р!..
– Що бажаєте, матінко? – мовив він, щоб сховати зніяковілість.
– Як завжди з ранку, кофею зі свіжими булочками! А також варення!
– Нумо, швидко! – прикрикнув Олексій на покоївок. – Побігли виконувати…
– А ще гуляти бажаю, – проворкотіла Єлизавета Петрівна. За відсутності прислуги вона солодко посміхнулася, простягнула до фаворита руки і покликала до себе.
– Польові квіти бажаю нюхати, щоб запашний пилок ніс лоскотав…
– Добре, моя панночко, усе буде, як тобі завгодно.
Протягом сорока хвилин у сусідній залі був накритий улюблений столик імператриці, на ньому поставлені дві порцелянові філіжанки запашної кави, молоко, варення в срібних розетках і булочки на великій срібній тарілці. Також на столику опинилася маленька мисочка, а в ній – цілий сніп фіалок. Настрій у Єлизавети Петрівни був дивний, вона з апетитом уминала булочки з варенням, запивала ароматною кавою і без угаву говорила, говорила, говорила про вчорашній маскарад і про красеня Кирилка.
Після легкого сніданку імператриця пішла в робочий кабінет, де підписала три розпорядження. Кирилові Григоровичу Розумовському був подарований орден Святої Анни, чин камергера й кавалера Ґолштинського. Олексію Григоровичу Розумовському було наказано видати зі скарбниці десять тисяч рублів на поточні витрати, а також відписано два села з трьомастами душ кріпаків у кожному. Григорію Миколайовичу Теплову за особливі заслуги й старанність наказано було видати п'ятсот рублів.
– Кожному по заслузі! – мовила государиня, ще раз пробігши очима підписані папери. Цілком задоволена своєю щедрістю, відправилася в парк у супроводі коханого.
Санкт-Петербург, 1746 рік.
У такий от спосіб Кирилко… тобто, граф Кирило Григорович Розумовський прокинувся ранком у чині камергера й при ордені. Тепер він жив у палаці, брав участь у всіх прийомах, балах, полюваннях і парадних виїздах. Іноді вечорами парубка викликала імператриця, тоді він розповідав про життя за кордоном. При цьому незмінно згадував різні цікаві історії про життя прусських, італійських і французьких міст, у яких довелось побувати. Нерідко в оповідання впліталися почуті свого часу від Теплова або ж від Целестіна й інших німців-студентів перекази про пригоди, де місцем дії було якесь підземелля, занедбаний замок або старий цвинтар. Імператриця виявилася відмінною слухачкою, що легко захоплювалася й бурхливо виявляла емоції по ходу оповіді.
Тим часом Теплов, після достопам'ятного маскараду відісланий назад у Її Імператорської Величності Академію наук, одержавши заразом підвищення з ад'юнкта до асесора (щоправда, з колишньою платнею), писав невтішні звіти про ситуацію в санкт-петербурзькій обителі премудрості. Справи тут були кепські: скарбниця не фінансувала діяльність Академії, і на грунті безгрошів'я серед учених назрівав серйозний конфлікт. Переломити ситуацію міг хіба що мудрий адміністратор, що не тільки спрямував би роботу всіх підрозділів, визначив пріоритети розвитку й шляхи досягнення поставлених цілей, але й зміг би переконати государиню в необхідності відповідного фінансування.