– Маєш рацію! – миролюбно погодився гетьман. – Вибач мене на радощах, дорогий Григорію Миколайовичу. Я, імовірно, сьогодні нестерпний… але це від радості, повір, винятково від радості!
– Чому ж не повірити? Вірю охоче! – погодився Теплов.
– Радість яка, дорогий Григорію Миколайовичу: моя Украйна нарешті одержує назад традицію, освячену століттями – живого гетьмана в моїй особі!!!
– Так-так, я розумію…
– Ні, не розумієш! І не зрозумієш, якщо зараз же не визирнеш назовні!
Теплов щосили стримався, щоб не розлютитися. Вже одинадцять днів минуло, як вони відбули з Москви, і чим ближче до Глухова під'їжджали, тим оглушливіше радів народ. Тепер крики підсилилися настільки, що їх не заглушали навіть розкидані по сидіннях карети атласні подушки, скільки не притискай їх до вух.
А тим часом, не все йшло настільки гладко, як хотілось би. Приміром, Теплов наполіг на тому, щоб новоспечений гетьман подав на ім'я імператриці прохання – передати з Колегії іноземних справ жалувану царську грамоту Скоропадському, підписану Петром І. Він же присягав дотримуватись умов керування Гетьманщиною, викладених у цій грамоті…
але сам документ йому ніхто не передав, не показав навіть!!! Загалом, прохання залишилося без відповіді.
У чім тут річ?! Що написано в цій грамоті, чого не мав бачити ні Розумовський, ані хтось із його наближених?! І взагалі, навіщо імператриці гранично підсилювати автономію Гетьманщини, водночас поставивши управляти нею, м'яко кажучи, досить посереднього правителя – Кирилка Розумовського?! Що затіває государиня?! Григорій Миколайович губився в здогадах…
А тут ще цей молодий дурник веселиться бурхливо, як той собака, що вперше після багатомісячного утримування в хазяйських покоях опинився на сонячному заливному лузі, серед буйства розкішної природи. Ну, радіє народ його приїзду – ну і що такого?!
– Ой, Григорію Миколайовичу, ой, багато втрачаєш! Виглянь же, нарешті, з карети, зроби ласку…
Ні, либонь, пан гетьман не заспокоїться, доки не змусить колезького радника особисто оцінити всенародний вибух захвату із приводу їхнього прибуття! Що ж, доведеться коритися…
Дещо замруживши очі, щоб їх не запорошила одразу ж дорожня курява, Теплов у свою чергу висунувся з віконця карети. О-о-о, що там коїлося: ошатно виряджені радісні люди на обох узбіччях посипаної живими квітами дороги, дивовижної довжини обоз зі ста двадцяти п'яти возів позаду їхньої карети, супроводжуваний скороходами й затиснутий з обох боків почесним ескортом із шести тисяч козаків, десь удалині гримотять гармати, ляскають мушкети, запекло гупають литаври, безпосередньо перед каретою рухається цілий оркестр, награваючи бравурний марш, якийсь дикунський і неприборканий, як і весь цей козацький край… А в авангарді довжелезної колони – ще одна карета, у якій генеральний писар Андрій Безбородько везе гетьманські клейноди й грамоту государині імператриці про поновлення гетьманства.
Приголомшений, засліплений, запилений колезький радник повернувся на своє сидіння й вимовив, відхекуючись:
– Подивився, Кирило Григорович…
– Ну, і як тобі?
– Прекрасно!
– Е-е-ет, що там твоє «прекрасно»?! Дивовижно – от як це називається!
Теплов подивився на сяючого Розумовського, через силу змусив себе посміхнутися й дипломатично погодився:
– Так-так, зрозуміло, все дивовижно. Інакше не скажеш.
– Отож, Григорію Миколайовичу! Бач, і ти вже починаєш розуміти принадності життя нашого древнього славетного краю!
Прорікши цю тираду, гетьман заходився просторікувати щодо того, що непогано б наказати трупі кріпосних акторів, що їхали в обозі серед іншої прислуги, після прибуття до Глухова розіграти в особах пасторальну ідилію «Полідор», написану спеціально на його честь академіком Михайлом Ломоносовим.
– «Верхи Парнасски, расцветайте! Красуйтесь, Днепрские струи!..» – як гарно звучить, а?! Ти не вважаєш, Григорію Миколайовичу, що наш Михайло Васильович у цьому творі перевершив самого себе?!
– Ну так, зрозуміло, стрибнув вище голови наш Михайло Васильович, аякже, – покірно погодився колезький радник. І щоб не розлютитися остаточно, заходився прикидати подумки, скільки казенних рубликів сріблом одержав Ломоносов за свій хвалебний витвір. Коли ж і ці підрахунки набридли, Теплов почав останню розпачливу спробу перевести бесіду в потрібне йому русло:
– Послухай-но, Кириле Григоровичу, от ти тільки що сказав про всенародну радість…