І вона уважно подивилась на… Теплова! Той зашарівся як хлопчисько, сором'язливо потупився. У Розумовського ледь очі на лоба не полізли від подиву. Він не міг пригадати, коли це Григорій Миколайович настільки відверто бентежився у присутності жінок… Але вголос лише запитав:
– Ти де зупинився, Григорію Миколайовичу?
– Та поки ніде – я ж прибув тільки-но й одразу в Зимовий палац подався. Хотів по старій пам'яті в Олександро-Невську лавру з'їздити. Гафія померла давно, але ж саме це місце для мене рідне…
– А давайте всі разом відправимося в Анічков палац: там море кімнат! А?
– Незручно якось… – почала Мотрона Герасимівна.
– Ти, Мотроно, не просторікуй, а речі збирай! І перевдягнися в нормальне, у жіноче… – гетьман бридливо скривився, оглядаючи її мундир. – Тобі взагалі вибирати не доводиться. Або забула вже, що тебе государ прогнав? Або знов у фаворитки царські пробитися вирішила? Та козачка ти чи ні, врешті-решт?! А як же родина, дитинчата?..
– Ні, Кириле Григоровичу, нічого я не забула. Просто незручно якось.
– Це залишатися тобі в палаці має бути незручно, а не про родину мріяти. Вірно я мислю, Григорію Миколайовичу?
Теплова несподіване питання спантеличило. Він забарився з відповіддю, але нарешті зібрався з думками й промимрив, запинаючись:
– А й справді, Мотроно Герасимівно, поїдьмо з нами. Можливо, ви ощасливите якогось удівця, схожого на мене… будуть у вас і родина, і діточки, і будинок свій…
«Ого, та це справжнє зізнання!» – подумав Кирило Григорович. Адже Теплов завжди говорив те, про що думав…
– Що ж, тоді зустрінемося біля парадного під'їзду за три години, поїдемо до братика Олеся святкувати наш дивний порятунок. Я зараз тільки пошлю когось в Анічков палац, щоб до прийому готувалися. І деякі свої справи вирішу… Гаразд?
– Домовилися! – в унісон відповіли Мотрона Герасимівна й Григорій Миколайович.
«Уже разом туркають, голубки», – задоволено подумав Розумовський.
Полишивши їх, Кирило Григорович попрямував в імператорську оранжерею, де ще зранку замовив у знайомого садівника букет добірних орхідей. Квіти були прекрасні. Він замружився й уявив, як спалахнуть очі Като…
За кілька хвилин палацовий слуга доставив із кращої столичної цукерні коробку марципанів. Прийнявши букет і солодощі, окрилений гетьман поспішив на половину цариці. Пройшовши лабіринтами палацу, опинився в далекому, майже не обжитому крилі. Далеко ж сховав її Петро! І як нещасна терпить отакі знущання?..
Нарешті Кирило Григорович прибув до заповітних дверей. Охорони біля входу не виявилося. Він постукав – відповіді не було. Постукав ще раз – результат той самий. Невже його розіграли?!
Зненацька двері відчинилися, й на порозі виникла сама государиня – одна, без прислуги, у мереживному очіпку, довгій сорочці й атласному рожевому халаті з соболиною облямівкою. Катерина виглядала утомленою, величезні темні кола під очима не могли приховати навіть білила, рясно накладені на шкіру. Так само помада не скрадала синяву губ…
А широкий халат – роздуте вагітністю черево…
Ах, он воно що!.. Втім, цар про це говорив… тобто, кричав… здається…
– А-а-а, це ви, Кириле Григоровичу? Що ж, проходьте.
Цариця жила у великої неправильної форми кімнаті з вузьким віконцем і малюсіньким каміном. її помешкання було майже зовсім позбавлене меблів. На вузькій коминковій полиці стояло два бронзових свічники й невеликий годинник з купідонами, біля ліжка сиротливо вишикувався стос книг – просто на підлозі.
Та що ж це таке?! Що за моторошна вбогість?!
– Като, це вам! – він простягнув букет дивовижних орхідей і коробку солодощів. Государиня взяла орхідеї й гидливо кинула на ліжко, зате коробку з марципанами жадібно схопила й заходилася квапливо розривати впакування.
– Як ви поживаєте, Като?..
Цариця відірвалася від подарунка і з цікавістю подивилася на співрозмовника. Глянувши в її виразні очі, Кирило Григорович потонув у них зовсім як у молодості. Він не відводив погляду від цієї жінки й просто чекав, що буде далі. Йому було однаково, як виглядає Катерина Олексіївна, від кого вона вагітна і що думає про нього.
Як і колись, він був уражений її поглядом.
– Може, чаю? – запитала цариця.
– Так, – машинально погодився він.
Вона подзвонила, через кілька хвилин у кімнаті з'явилася неохайно вдягнена заспана покоївка.
– Чаю, – коротко наказала цариця.
Перед ними з'явився невеликий столик, таця з порцеляновим чайником, срібною цукорницею, одним порцеляновим блюдечком, на якому лежало два шматочки печива, двома чашечками без блюдець і одною срібною ложечкою.