Побачивши настільки принизливу вбогість й відверту жадібність, з якою Катерина Олексіївна пожирала марципани, витягнуті з немилосердно роздертої коробки, найменші залиплої романтичного настрою гетьмана розвіялися остаточно. Під час чаювання вони обмінялися декількома короткими, незначущими фразами. Коли чай був випитий, цариця підвелася і, відсапуючись, мовила:
– Ну що ж, Кириле Григоровичу, дякую, що відвідали.
Гетьман церемонно вклонився й поквапився піти геть – ледь утримуючись від переходу на біг… Тепер його найбільше цікавив вибір подальшої лінії поведінки: зараз можна або в дурнях залишитися, або піднятися… дивлячись по тому, що вибереш!..
Анічков палац, Санкт-Петербург, квітень 1762 року.
По нічних безлюдних вулицях столиці екіпаж доїхав до розкішного палацу, троє вийшли звідти й поспішили до чорного входу.
– Не хвилюйтеся, ніхто вас звідси не вижене. Після смерті імператриці Олесь живе затворником і нічим не цікавиться. Кімнат багато, на всіх вистачить. Тож заперечень не приймаю! – Кирило Григорович зробив театральний жест… і одразу зіштовхнувся з невідомо звідки виниклою старою куховаркою.
– Хто це з вами, Кириле Григоровичу? – негайно поцікавилася бабуся.
– Мавра! Як завжди не дрімає… – він посміхнувся. – Зі мною пан Теплов і кузина моя по матусі Мотрона Герасимівна. їм ніде зупинитися, тому я запросив їх сюди.
– Зараз накрию, що Бог дав. Зголодніли напевно?
– Є таке. День видався важким…
– Чому?!
– Григорій Миколайович ледь до в'язниці не потрапив, а мене от в армію забирають, – зітхнув Кирило.
– Та невже до самої в'язниці?!
– А може, і в Сибір заслали б, якби не Мотрона Герасимівна…
– А що ж то з вами в палаці сталося?
– Обмовився, а государеві здалося, що я його образив, – знехотя пояснив Теплов.
– Ах ти ж, страсті Господні!..
Мавра все розпитувала гостей, а сама тим часом накривала на стіл. На білосніжній скатертині з'явилася й курочка, і грибочки солоні, і квашена капуста, і пироги з рибою, і калачі, і пляшечка червоного угорського вина. Гості приступили до трапези, як раптом почули якийсь шурхіт. Дружно озирнулися…
– А-а-а, Кирилко… Ну, що там чутно? – запитав Олексій Григорович, переступаючи поріг кімнати. – Хто це з тобою? А-а-а, пане Теплові Мотроно! Вітаю, вітаю.
– Де це – там? – відгукнувся гетьман.
– У палаці, ймовірно… Або звідки ви прибули?
– У палаці?.. – Кирило Григорович мугикнув. – Ти мав рацію, не треба було мені туди суватися. Справді, що гарного в палаці може бути, Олесю… – це скоріше був риторичний вигук, а не відповідь братові.
– Як, тобто, що гарного там може бути? А государ наш Петро Федорович?.. А государиня Катерина Олексіївна? – здивувався Олексій Григорович.
– Як і колись, кожен живе своїм життям. Петро Федорович справи державної ваги затіває. Катерина Олексіївна знов вагітна… і, схоже, як завжди не від чоловіка…
– Еге ж, краще, братику мій Кирилко, просто нікуди!.. – тепер у тоні старшого брата виразно відчувалася гірка іронія. Кирило Григорович почав здогадуватися про причини такої поведінки, а тому запитав роздратовано:
– А якщо нікуди, мене навіщо запитуєш?!
– Ну-у-у… не знаю! – Олексій Григорович тільки руками розвів, плечима знизав і повторив розгублено: – Не знаю, Кирилко. Втім, я більше сам із собою зараз розмовляю, ніж з тобою. Загалом, не звертай уваги на мої слова, братику.
І знову знизавши плечима, не попрощавшись із присутніми, вийшов старечою ходою, зник у розкішних надрах Анічкового палацу.
«Невже і я колись стану отаким старим, нікому не потрібним?!» – з жахом подумав Кирило Григорович, проводжаючи сумним поглядом згорблену фігуру. Адже братові всього лише п'ятдесят три роки, ще не надто старий начебто! Теплов геть набагато молодшим виглядає, якщо поставити його поруч з Олесем…
Удосталь наговорившись і наївшись, усі розійшлися по своїх кімнатах. Усю ніч Кирило Григорович не спав, відверто не знаючи, як вчинити у нинішній ситуації?! Відправляючись до Санкт-Петербурга, він розраховував добряче повеселитися на столичних балах, а також одним махом вирішити питання з правом спадкування гетьманської посади. Не вийшло! Нічого не вийшло!!! Усе пішло під три чорти…
Ранком Григорій Миколайович і Мотрона Герасимівна виїхали в Олександро-Невську лавру, щоб незабаром обвінчатися й зажити, як і належить, душу в душу.
На Кирила Григоровича чекав Ізмайлівський полк…