Військова служба приносила гетьманові чимало турбот і образ. Людина споконвіку цивільна, він змушений був цілими днями без упину марширувати зі своїм полком на плацу імператорського палацу. Це здавалося йому принизливим блюзнірством.
Петро Федорович повідомив Кирила Григоровича, щоб він готувався вести в бій армію й що вітчизна чекає від нього славетних перемог на полях боїв проти Данії – ніяк не менше! Гетьман жартуючи натякнув, що в тилу його Ізмайлівського полку повинна йти інша армія, щоб багнетами в спину підганяти наступаючих до перемоги…
Государ жарту не оцінив. І серйозно пообіцяв у разі потреби погнати до перемоги ізмайлівців разом з гетьманом-полководцем саме таким чином – багнетами у спину!..
Розумовський дуже гостро відчував, що опинившись на вершині влади в Російській імперії, своїми управлінськими талантами Петро Федорович швидко приведе країну до нищівного краху. Що ж робити?! А шкода! Чесне слово – шкода!!!
Кирило Григорович перебував у цілковитому розпачі, коли якось пізнім вечором старий лакей Аполлінарій відкрив двері його кімнати й обережно доповів з порога:
– Прибув іноземний граф Сен-Жермен. Чи то до вас, чи до Олексія Григоровича – каже, йому однаково. Лише просить прийняти у невідкладній справі, надзвичайно важливій для вас обох. Тож як, вислухаєте його – або?..
Кирило Григорович досить неприязно ставився до цієї людини: колишній хутірський пастушок у глибині душі побоювався всілякої погані, а Сен-Жермен зажив слави чаклуна й чарівника, що читає в душах людських, немовби в розкритій книзі. До того ж, на вигляд йому було років тридцять, зате, якщо судити по очах – всі триста… якщо не три тисячі!..
Однак обставини склалися критичні. А якщо справді попросити допомоги в самого нечистого, яким, на глибинне переконання гетьмана, і був цей загадковий Сен-Жермен?
Тому Кирило Григорович розпорядився коротко:
– Проси…
Недарма наказав учинити саме так, ох, недарма…
Сен-Жермен прибув із пропозицією досить несподіваною, але настільки ж цікавою. Виявляється, він був емісаром цариці Катерини Олексіївни, що збиралася підняти заколот проти свого негідного чоловіка, скинути його з престолу і затвердитися там самій, щоб порятувати Російську імперію – ні більше, ні менше!!!
Кирило Григорович уже знав не тільки про нестерпне становище любої йому Като, але і про палке бажання Петра Федоровича відправити непутящу дружину в монастир, після чого оженитися на Єлизаветі Воронцовій.
– Государиня залучає на свій бік союзників, – віщав Сен-Жермен.
– І багато їх? – поцікавився Розумовський.
– Ви не уявляєте, графе, як багато! Це все люди, які у світлі останніх подій не задоволені приниженою роллю при дворі або в суспільстві.
– А хто конкретно?
Маг уважно подивився гетьманові в очі й відповів:
– Усіх їх ви відмінно знаєте. Вони розумні й шановані—це Орлови, Паніни, Волконські, Ласунські, Рославлєви, Бредіхіни, Дашкова й інші. Ну що, продовжувати?
– Дякую, графе, я все зрозумів, – відповів Кирило Григорович.
– То чи з'являться у цьому списку також брати Розумовські?..
«От, виявляється, яке величезне значення має вчасно подарований букетик орхідей і коробочка марципанів!» – подумав гетьман.
Не ризикнувши відволікти брата від сумних думок із приводу кончини його царственої дружини, Кирило Григорович поручився за них обох… Особливо коли довідався від Сен-Жермена, що в обмін на підтримку командира Ізмайлівського полку Катерина Олексіївна буде готова розглянути й, напевно ж, підтримати будь-які пропозиції, спрямовані на вдосконалювання функціонування держави – у тому числі, в частині розширення самоврядування Гетьманщини… аж до повної автономії Украйни!
У подальших діях заколотників безпосередню участь брав лише Кирило Григорович, його брат відбувся щедрими грошовими внесками. Втім, у справі державного заколоту кошти незмінно відіграють одну з ключових ролей, тож фінансування заколоту Олексію Григоровичу було поставлено в заслугу і загалом перед Російською імперією (врятованою від дурнуватого правителя), і зокрема перед Катериною Олексіївною (якій зовсім не хотілося жити довіку за високими монастирськими стінами).
Кирило Розумовський узяв активну участь у державному перевороті 1762 року, у скиданні й арешті Петра III, а також: у проголошенні імператрицею Катерини II.
Ще на якийсь час залишившись у Санкт-Петербурзі, наступного, 1763 року він повернувся в Гетьманщину.
Подальші події довели, що вибір гетьмана став і для нього, і для України фатальним: адже Катерина Олексіївна не тільки не виконала даної нею обіцянки, але й знищила українську державність як таку…