– Заявіть про своє рішення першою – от і все!
– Ти думаєш?! Отак просто?! – здивувалася Катерина Олексіївна.
– Ефективні речі завжди прості…
– Браво, Григорію Миколайовичу!
– У цьому випадку, Ваша Імператорська Величність, варто випередити суперника, що довго обмірковує своє рішення. Якщо план ваш уже готовий – тим краще, дійте без зволікання! Якщо плану дотепер немає – винайдіть якнайскоріше нехай не найдієвіший, але все-таки досить ефективний. Повторюю: головне – випередити вашого опонента, і поки він стане реагувати на ваше рішення, нехай і не в усьому дієве, у вас з'явиться час на пошук ще більш ефективного. Якщо розглядати чуже рішення як клин, то створіть альтернативний клин. Про це й народна мудрість говорить: клин клином вибивають.
– Блискуча сентенція, – мовила імператриця. – Велике тобі спасибі, Григорію Миколайовичу! Дякую за науку, ти навіть не уявляєш, як допоміг мені цими словами… Отже, коли зможеш почати виконувати обов'язки при дворі?
– Коли буде завгодно Вашій Імператорській Величності!
– Завгодно буде негайно.
– Я готовий служити вам негайно, государине!
– А чому ж не запитуєш, яку посаду я тобі підготувала?
– Мені все єдино, тільки б…
Теплов зам'явся.
– Що «тільки б»? Нумо договорюй! – повеліла вона.
– Тільки б від Розумовського подалі, государине-матінко! А вже ви не скривдите, я впевнений.
– Ти це серйозно?
– Цілком.
Теплов здійняв очі на імператрицю й додав тихо:
– Я вам вірю…
– Прекрасно, Григорію Миколайовичу! Документи про твоє переведення я накажу підготувати негайно ж, Кирила Григоровича також повідомлю про те, що забираю тебе сюди, в столицю. І от іще що…
– Що, Ваша Імператорська Величність?
– Я накажу негайно видати тобі дві тисячі рублів золотом.
– За що це, государине?! – очі Теплова округлилися.
– А за ідею, Григорію Миколайовичу! За дивовижну, за чудову ідею!..
Він лише низько вклонився у відповідь.
Уміла імператриця зацікавити потрібних їй людей – кого добрим словом, кого справою, а кого…
У такий от спосіб Катерина Велика одержала безвідмовну зброю в боротьбі з останнім українським гетьманом Кирилом Розумовським. Утім, Теплов допоміг їй вдалими порадами також в інших, доволі делікатних справах…
Глава 15
Шліссельбурзька безглуздь
Санкт-Петербург, кінець серпня 1764 року.
– Ну що, підпоручику, будеш нарешті говорити чи ні?..
Хоча насправді й без усіляких запитань було зрозуміло, що ніякої нормальної розмови не вийде. Ні тепер, ні завтра, ні післязавтра, ані в майбутньому… з огляду навіть на те, що ніякого особливого майбутнього в нього немає й бути не може! Тому що склад злочину (державна зрада при обтяжуючих обставинах, якими були і смерть особи царської крові, і приналежність до сімейства бунтівників, і багато чого іншого) не лишав жодного шансу на життя. Тож залишилося йому животіти тут, найімовірніше, пару-трійку тижнів. Ну, місяць… Ну, півтора місяця від сили!.. Але вже не більше того, у всякому випадку.
Василь без жодної надії подивився на свого мучителя й подумав, що все це закінчилося зовсім у тім же дусі, що й починалося – огидно! Смерть ніколи не буває приємною, особливо смерть найближчої людини…
Ледь одержавши тривожну звістку з Тобольська, підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Мирович кинувся до командира, відпросився у відпустку й поспішив на перекладних у далеку Сибір. Скільки їхав, стільки молився Богові, аби тільки не спізнитися з приїздом!..
Небеса почули його полум'яне благання: коли підпоручик переступив поріг жалюгідного тобольського будиночка, де двадцять два роки тому покійна нині матінка народила його, батько був ще живий, хоча вже стояв на порозі вічності. Втім, на плутані від зрозумілого хвилювання запитання Яків Федорович Мирович не відповів ані словом, замість цього звернувся до жалісливої сусідки, що перебувала поруч його ліжка:
– Нумо, Устю, піди до себе на якийсь час, бо вже котрий день на мене витратила.
– Що ти, сусіде! Та хіба ж я… – почала виправдовуватися жінка, однак хворий перервав її наполегливо й не надто чемно:
– Не сперечайся, Устю. Ти ж знаєш, мені вже недовго лишилося, тому дай спокійно із сином про важливі речі поговорити віч-на-віч.
Заперечувати сусідка не стала, лише пробігаючи повз Василя, подивилась на нього досить красномовно: мовляв, добре, що встиг до вмираючого приїхати, але обережніше з серйозними розмовами, дай змученій душі відійти спокійно!