– Не звертай на Устину уваги, синку. Вона добра, але дурна. Втім, усі баби такі. Як зараз пам'ятаю, твоя покійна матінка теж часом…
Однак тут твердий досі голос затремтів, батько захекався, і все, що підпоручик, стоячи на колінах біля ліжка хворого, почув далі, було малозрозуміле бурмотіння:
– Мене от пройняло… Скрутило… Зовсім зле… А Устинья пожаліла… Лікує, як тільки вміє…
Нарешті напад минув, і хворий знов заговорив нормально:
– Ти знаєш, синку, що мене заслали сюди, до Тобольська незадовго до твоєї появи на світ, причиною ж стали мої поїздки до батька у Варшаву. З цієї ж причини цариця Анна Іоаннівна позбавила нас, Мировичів, усього майна, а мене особисто – також права займати будь-які значні посади на державній службі…
Все це підпоручикові дійсно було відомо, причому дуже добре. Він прекрасно знав, що дід його, Федір Мирович, був затятим мазепинцем. Що хоча він і не брав особистої участі у Полтавській битві, але втік до Польщі після розгрому військ Карла XII аж ніяк не випадково, а тому, що мав усі підстави побоюватися за свою буйну козацьку голову.
Василь знав також, що його батько піддавався переслідуванням зовсім необгрунтовано: так, їздив у Варшаву до діда – ну і що з того?! Виконання синовнього обов'язку – це чеснота, а карати за прояв шляхетних почуттів не можна! Тому Василь, що списував усі негоди сімейства Мировичів на дурний характер Анни Іоаннівни або на ненависть якогось царедворця з її оточення, неодноразово звертався до нині покійної імператриці Єлизавети Петрівни з проханнями переглянути винесений батькові вирок об'єктивно й неупереджено.
Втім, відповідь на всі його полум'яні прохання була незмінною: Федір і Яків Мировичі – безумовно, зрадники, що замислили зло проти Російської імперії, а тому їхньому єдиному нащадкові слід мовчки дякувати дочці Петра Великого за те, що йому, синові й онукові зрадників, дозволено робити військову кар'єру. Отже, обставини справи йому відомі – навіщо ж батькові витрачати, можливо, останні хвилини життя на такі розмови?!
Все це підпоручик негайно спробував пояснити вмираючому, однак батько не став його слухати, а приклавши гарячу долоню до губ сина, заговорив знову:
– Синку, про мою справжню місію тобі відомо не більше, ніж іншим. А отже – нічого!..
– Про вашу місію, батьку?! – перепитав здивований Василь, що не повірив власним вухам і схилявся списати почуте на невтішний стан хворого.
– Так-так, синку, саме про мою справжню місію, ти вірно зрозумів, – підтвердив батько й продовжив: – Отже, у перший же приїзд до Варшави батько звів мене з агентом Григорія Орлика. Ти знаєш, хто це?
– Ще б пак, це ж французький генерал Григір Орлі!.. – тільки й зумів видихнути підпоручик, здивований зовсім несподіваною (а тому просто карколомною) звісткою, що його батько, виявляється, встановив зв'язок зі спадкоємцем Пилипа Орлика, одного з найславетніших мазепинців.
Втім, не тільки батько, але й дід Федір, виходить, також був знайомий з гетьманичем?! Безумовно, так – адже це він познайомив свого сина, Якова Мировича…
Стоп, стоп…
То що ж це виходить, у такому випадку?!
– Ти правильно зрозумів, синку. По очах бачу, що зрозумів, – посміхнувся хворий. – Так, я і справді став одним із численних агентів Григорія Орлика. Тому вирок щодо позбавлення нас майна й висилки до Сибіру, загалом-то, справедливий.
– Ви саме з цієї причини ніколи не просили ні про помилування, ані про перегляд нашої справи? – поцікавився Василь.
– Так, синку, саме з цієї причини. Все взагалі могло закінчитися гірше, набагато гірше, ти розумієш…
– Розумію, батьку, тепер розумію, – відгукнувся підпоручик.
– Мене цілком могли відправити не сюди в Тобольськ, а на плаху. Просто в Таємної канцелярії не було ніяких доказів – самі лише підозри. Але по суті… По суті!..
Батько знову зайшовся кашлем, і Василю довелося чекати кілька хвилин, доки він зміг продовжити:
– Тому головним було те, що я живий. І міг служити справі звільнення нашої рідної Украйни навіть тут, у Сибіру.
– Що ж ви робили такого особливого, батьку?
– Переважно відслідковував, кого ще з наших однодумців висилали сюди. А також зав'язував дружні стосунки з тими поселенцями, на кого мені вказували. І ще через вірну людину передавав у Францію всі зібрані відомості, сюди ж – інструкції до дії, аж до особистих листів генерала Григорія Орлика.
– І нічого мені не говорили?! – у голосі Василя пролунала мимовільна образа.