Выбрать главу

 

 

 

Глава 12

-Тетя Люба, - а там какой-то зверь, за деревьями, - Вероника уткнулась женщине в живот, - я боюсь... Люба огляделась. Между ветками как будто светились огоньки. - Не бойся, солнышко, вот мы сядем к костру, и песенку споем, да? Ну, что, ребята, давайте петь, от греха... а там посмотрим... - Пойти, проверить, - Миша встал. - А толку, - резонно возразила Люба, - что ты сделаешь, пока не заходят к нам, можно просто петь... - А я детскую песенку знаю... про ежика... по роще малиновой, по роще осиновой, на именины к щенку, ежик резиновый, шел и насвистывал дырочкой в правом боку - фиу! А еще про пони... пони девочек катает, пони мальчиков катает, пони бегает по кругу, и в уме круги считает. А я каталась на пони в парке, когда мы с мамой и папой ездили в большой город на праздник, - глаза девочки наполнились слезами, - а там был конкурс и мама пела песню и выиграла приз. Ой, не будите, тумэ ман молодого, ой, пока солнышко, ромалы не взойдет,  - детский голосок зазвучал, полился ручейком. Вероника пела, слезы стояли в глазах и никто ничего не мог сделать, ни утешить, ни остановить было нельзя, она вспоминала родителей и эта любовь и печаль выливалась песней. Допев, девочка спрятала лицо у Любы на груди. - Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю, чому мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув і в небо злітав! Далеко за хмари, подальше од світу, шукать собі долі, на горе привіту, і ласки у зірок, у сонця просить, у світі їх яснім все горе втопить. І в горі спізнав я що тільки одна, далекеє небо, моя сторона. І на світі гірко, як стане ще гірше, я очі на небо - мені веселіше! Коли б мені крилля, орлячі ті крилля, я землю б покинув, і на новосілля орлом бистрокрилим у небо польнув, і в хмарах навіки од світу втонув! - Олег пропустил некоторые слова из песни на стихи Михаила Петренко, про сироту, чтобы еще больше не печалить Веронику. - Дивлюсь я на небо та й думку гадаю... Чистый, сильный голос звучал так красиво и душевно, что все слушали потрясенно. От того, что он сдерживал, не давал звучать ему в полную силу, получалось как-то особенно проникновенно. - Ну, Олежка, ты даешь, - сказал Антон, - тебе надо професионально этим заниматься... - Не червоній, не червоній,  - засмеялся Руслан. - Это он от удовольствия, - улыбалась Люба. - Спой еще, - попросил Гриша, - как бальзам на душу... вот я помню, мне лет 14-15 было, отец слушал украинские песни, на магнитофоне, тогда еще бобины были такие большие с пленками... он говорил: «это канадские украинцы», они так с душою пели и акцент придавал какую-то изюминку. Подпольные концерты у нас были дома всегда, и Высоцкий и Аркадий Северный, и эмигранты... и вот эти канадские украинцы, кто они такие и не знаю... сколько потом вспоминал: «чуєшь, чи не чуєшь, чарівна Марічка,  на-на-на-на-на-на...» - «Я до твого серця кладку прокладу». Дядечку,  - засмеялся Олег, - та є ж інтернет, треба було у гуглі набрати і все...  - Видишь, не догадался, вы молодые, у вас как-то это просто и легко получается. - Це ж гурт «Рушничок», діти, чи онуки, українських емігрантів, хлопці, підросли і організували, у Монреалі. Вони співали у 70-80 роки. Багато гарних пісень у них: «Ясени», « Де тихі верби», «Місяць на небі»... багато...  - Спой... что нибудь такое... лирическое... - Про кохання?  - Олег улыбнулся. - Давай про кохання! - На тихі, гірські долини, багряний місяць перший промінь опустив, я знову думками лину, до придніпровських дорогих берегів, де тихі верби гілля схилили і сині води розлились вдалині, де ясні очі, так серцю милі, усмішку ніжну дарували мені. В той вечір, такий чудовий, прощальну пісню нам співали солов`ї, затихла палка розмова, журливо вії опустились твої, і от між нами високи гори, у неосяжну далечінь простяглись, лиш тільки в небі вечірні зорі спокійно і тихо мерехтять, як колись. Чи чуєшь, моя кохана, які слова несе тобі моя любов? Я вір`ю: той час настане, коли з тобою ми зустрінемося знов... де тихі верби гілля схилили...  - Точно так они и пели: «Я вирью», точно так... - А мені подобається Квітка Цісик, ми з мамою і татом любимо її слухати, такий голос, як сама душа співає, шкода що вона так рано пішла із життя, ще стільки би могла співати,  - сказала Анечка. - Мне кажется, что это от неудовлетворенности творчеством, ведь она всю жизнь пела в рекламе, её голос знала вся Америка, знаменитые фирмы пользовались её талантом, процветали во многом благодаря ей, эти студии звукозаписи, это несоответствие таланта и его проявления, душу невозможно обмануть, запаковать в рекламный ролик,  - Люба вздохнула, - это конечно мое субъективное мнение, просто очень грустно, хорошо, что она хоть два альбома сама от себя, за свои деньги, записала, их теперь можно слушать, отогреваться...