ие чуда, которое присуще человеку, томительные порывы желания неизвестно чего, сейчас сменилось такой полнотой бытия, что это и было то самое чудо, неопределяемое, неподдающееся осознанию. Руслану казалось будто он стоит тут и короткое мгновение и бесконечно долго. - Ну, що ж ти не біжиш? Я тебе зву, зву... Давай мушлі збирати? А давай купатися! Девушка сбросила платье и побежала в воду. Руслан сел на песок и смотрел на стройную фигурку, пока девушка не накупалась и стала выходить на берег. Он уткнулся головой в колени. - Чому ти не схотів купатись? - Вдягнись... бо так не можно... - Чому не можно? - Дівча... кажу тобі, вдягнись... - Смішний ти, а мені так гарно... ну, якщо хочешь я вдягнусь... все, тобі так краще? В платті я гарніша ніж так? Так подобається більше тобі? - Ти зовсім ще мала? На вигляд так доросла здаєшься, а сама мала... дитина зовсім... скільки ж років тобі? - Років? Що це? Я не знаю... потім у татка я спитаю... - І де твій тато? Хто він? - Він далеко... для вас далеко... я втікла із дому... він казав, там люди... вони лихії, небезпечно з ними бути, заборонив мені... а я втекла... А ти не злий... ти хороший добрий мені подобаються очі твої ти красивий як ліс як море і як небо на тебе дивитись довго можу не втомляюсь як на хмарки на птахів на квіти на все що я люблю... - Я б теж усе життя своє дивився на тебе не зводячи очей... - Так і дивись, чого ж засмучуєшь себе. - Не знаю як у вас, ну, а у нас, людей, не можна так... все що ми любим, кохаєм ми своїм бажаєм зробити... взяти собі... своїм назвати... - Навіщо? Хіба можно забрати зорю і сонце, дощ і місяць... Куди сховати, в велику скриньку? - она засмеялась. - Ти смієшься, як дзвоник кришталевий дзвонить і де знайти такую скриньку щоб його туди покласти і слухати коли на то є спрага... Мала ти, йди додому зараз і серця мого не край... - Обличчя таке журливе... дай розглажу зморшки на лобі... - Ні, не торкайся мене, благаю, бо я себе не здужаю... - І що? - Притисну я тебе до себе міцно-міцно і буду палко-палко цілувати, а ти мала, дитина, так не можна... іди додому... - Погано розумію що ти кажешь але додому я іти не хочу мені там зовсім без тебе сумно... А хочешь я тебе розважу я по воді ходити можу й танцювати а ти не можешь... так?! - Скажи, ти хто? Може русалка або якаясь фея лісова, а я як дурень тут сиджу і млію? - А що ти кажешь я про то не знаю не слухала ніколи ні від кого там за горами є велике місто ми там і живемо... - А що ж кохання є у вас? - Любов? То звісно ми любимо усе що нас оточує весь світ і всіх всіх любим скільки є у світі бо я моя душа не вміє не любити. Та я легко любила так легко як вітер летить а тебе не так... до тебе тягне, не знаю я чому... а ти не знаєш? - Не знаю я чому не можна любити легко мовби птах літає а тільки так щоб з болем кров’ю плачем таке життя у нас і створено так світ... Темніє... і треба мені додому я б з тобою сидів всю ніч і день і все життя але вони турбуються за мене і вже шукають мабуть... надо йти... - Дай руки... - Телепортація... - Хвилиночку помовч... - А як твоє ім`я? Я й досі не спитав... Смех. - Помовч. И снова лес и речка недалеко. - А завтра ти прийдеш? Я ж не зможу без тебе тепер... помру... - Не кажи так бо якщо з тобою щось трапиться весь світ мой засумує море чайки ліс застогнуть всі і я буду стогнати як зламанеє дерево від бурі що пропадає засихає і жалібно від вітру стогне... Руслан порывисто обнял девушку. - Ти сорочку загубив... - Та нікуди вона не дінеться... з ранку пошукаю біля річки... у тебя волосся пахне морем... Девушка подняла голову и спросила шепотом: - Тепер ти мене вже забрав собі... я твоя? - Ти будеш зараз дома? Я хвилююсь, вже темно... - Ні, ні, не хвилюйся, я тут усюду й завжди - дома... - Як тебе звуть? Скажи мені своє ім`я... Девушка сказала, но этот звук повторить он бы не смог. - Я буду звати тебе Оля, можно? Она засмеялась и кивнула головой. Руслан наклонился и легко поцеловал девушку, едва касаясь губами. - Що це було? - Цілунок на добраніч... До завтра... я буду чекати тебе... ... - Явился не запылился! Где можно столько ходить, скажи на милость... Я понимаю, что мы может тебе и надоели, но... мы же тут как семья уже, - Люба выговаривала Руслану, все остальные молчали, - стемнело, мы не знали, что и думать... хорошо, если просто уснул... а может помощь нужна... все обошли кругом, может поранился и лежишь один... - Пробач, не сердься, - юноша виновато смотрел на женщину, он взял её руки и уткнувшись сказал, - ти, як мама... як сестра... - Ну, ладно, ладно, - Люба погладила его по голове, - хорошо, что всё хорошо... голодный... давай ужинай... мы тут оставили тебе жареной картошечки... Руслан поднял голову... в глазах блестели слезы... - Пробачте усі... я... ви... ми... ми дійсно сім`я... На поляне было темно... горел костер... потрескивал... языки пламени вздрагивали и тянулись к звездам... Антон встал. - Руслан, - сказал тихо, - посмотри... Парень обернулся. Между деревьев стояла Оля. Руслан кинулся к ней, они шептались и все люди на поляне напряженно ждали. - Вот знайомтеся, це моя Оля... її по другому звати якось, так що і не вимовиш, тому просто Оля... Все как завороженные смотрели на девушку. - Давай знакомится, я - Аня. -Я знаю, - девушка засмеялась, - я усих вас знаю... ти Гриша... ти Антон... Олег... Майкл... Мишко... і Люба... і Вероніка. Длинные волосы переливались под призрачным светом луны, большие глаза, длинные пушистые ресницы, тонко очерченные нос и губы такой совершенной формы, что невозможно отвести взгляд. - А ты кто? - казалось одна Аня не подпала под влияние сказочной незнакомки. - Ты из нашего мира... или здешняя, местная? - она говорила и в голосе чувствовалась какая-то скрытая настороженность или даже враждебность. - Анюта, ну, что ты как на допросе, - вступился Гриша, - девочка может озябла, голодная, давайте к костру, Руслан, накинь на неё что-нибудь. Поставим чайку, где наша кастрюлька? ...В камуфляжной курточке, сидя возле костра рядом с Русланом, Оля держала в руках походную чашку Майкла и пила душистый напиток маленькими глоточками. - Я не знаю, що вам розповідати... тато казав, що бути з вами небезпечно... дуже небезпечно... він заборонив мені... - А где этот ваш город находится, за сколько мы можем дойти? - Антон задавал вопросы один за другим. - Далеко... дуже далеко... - А как же ты, - Люба зачерпнула чайку, - как ты здесь оказалась? - Телепортація, - пояснил Руслан, - вона перенесла і мене і себе на берег моря... воно як я зрозумів знаходиться десь посередині між нами і містом, де вона мешкає... - Море, - Вероника мечтательно зажмурилась, - я была на море только один раз... можно и мне на море? - І я теж був на море лише один раз, з тіткою, завжди літом стільки роботи у селі... батькам допомогав... їм завжди ніколи... - Нам бы узнать у него, как попасть домой, возможно ли это, что для этого можно сделать, - размышлял Миша, - будет ли он с нами говорить... - Может Оля перенесёт нас туда, в свой город и мы пообщаемся с местными жителями... - Ага, пообщаешься, он ей даже приближаться к нам запретил... хорошенького они о нас мнения... видать насмотрелись уже... - Какая-то странная, - пробурчала Аня, - ничего не рассказывает, ничего не знает... - Давайте спать, - предложил Гриша, - а утром еще посовещаемся...