ие кустарники с оригинальными плодами разнообразных форм, размеров и расцветок. Внутри вкусные и сочные, плоды имели плотную и жесткую кожуру, поэтому удобно было их есть, не разрезая, а просто выгребая мякоть импровизированной самодельной ложкой. Через несколько часов кожура затвердевала и получался предмет домашней утвари, применяемый в зависимости от формы. Плоды, сужающиеся и имеющие небольшое «донышко», специально освобождали длинным маленьким черпачком, высушивали сначала в тени, потом на солнце, придумывали пробку или подобие крышки, и получалась прекрасная тара для различных хозяйственных нужд, в том числе и для воды. Заполнив тару прозрачной холодной водой из расщелины в скале, Роман и Денис подошли к узкой мелкой речушке, которая неторопливо скользила по отшлифованным валунам. - Дивись, по той бік які ягоди... смакота мабуть, пішли трохи назбираємо, побалуємо наших. - А вода? - отозвался Денис. - Та ми швиденько. В одном месте воды было чуть выше щиколотки и ребята прошлепали босыми ногами на другую сторону. Роман вытащил из рюкзака баклажки и стал быстро срывать и кидать в него оранжевые шарики. - Цікаво, воно їстівне? - Денис попробовал одну ягодку. - Солоденька... кисленька... як вітамінка. Некоторое время они сосредоточенно собирали дары лесной «аптеки», потом Роман поднялся и присвистнул. Денис поднял голову и посмотрел. - Не зрозумів, це що? Речушка на глазах зарастала ряской и осокой, превращаясь в болото, топкая трясина расползалась. - Наскільки воно глибоке, може вспіємо перейти, - Роман попробовал ногой и провалился. Он упал и цепляясь за траву, отползал, пытаясь выбраться. Денис помог товарищу. Отойдя дальше, они с недоумением смотрели на неожиданное препятствие. - Що все це означає і що нам робити тепер? - Раз ми не в змозі перебратися тут, то треба шукати де можна. - Слухай, а якщо у них щось трапилося? Посварилися або хтось новенький знову приблукав. Як би там не було, треба шукати переправу, пішли. - Пішли. Добре, що воно хоч не повзе далі, дивись, зупинилось. - А по той бік, погано видно, хоч би не збільшувалося. Пішли. Они прошли вниз, там было тоже самое, решили пройти вверх по бывшему течению исчезнувшей речушки. Шли и шли и ничего не менялось. - Давай назад, Денис, не будемо заходити далеко, почнуть нас шукати, аукати, а ми не почуємо. Они пошли назад. Стемнело. - Слухай, чи ми так довго ходимо, що вже вечір. - Не знаю, Ром, я вже тут нічого не розумію. Як мені це болото остогидло. Як би знати, що воно відбувається зараз. - Щось я втомився, давай трохи посидимо. - І їсти хочеться. - Ага, Люба обід обіцяла. - Дай-то боже, щоб він у них там відбувся. Они сели на траву, попили воды и стали есть ягоды. - Багато не їмо, а то хто зна... - Слухай, може вони галюциногенні, а? Ми ж потрошку з`їли. - Ага, зараз налупимось, почнемо у космос літати... з покемонами, як у тому анекдоти. - Якому? - Та старий анекдот, «у ході спецоперації по боротьбі з наркомафією рота спецназу запалила поле коноплі і відправилась у космос воювати з покемонами.» - Смішний... А якщо ми їх не знайдемо ніколи, що ми тут будемо самі робити? - Не кажи дурниць, куди ж вони дінуться, вже цілий рік мандрують, опит є. Знайдемо! - Я так звик до них, як рідні усі стали. І взагалі коли разом, веселіше, а так якось тоскно. - Це точно. Сумно тут сидіти і куди йти не уявляю. - Як там російське прислів`я: «Утро вечера мудренее», може і нам відпочити до ранку, а там щось придумається. - Так. Они легли на траву и, глядя в затянутое грязно-серой пеленой небо, продолжили беседовать. - Як це Робінзон стільки років на острові пробув сам, не знаю, це жах... - Насправді, той, з кого Даніель Дефо писав роман, пробув на острові не двадцять вісім років, а чотири роки і чотири місяці... я в Інтернеті читав, захоплююча історія. - Розкажи. - Короче, це було в 1700 роках, шотландець, британський підданий, Олександр Селкирк, в 19 років збіг з дому, батько його був швець, дістав своїми п`янками, він з психу чуть його не вбив, і пішов у матроси на англійський корабель. Поносило Сашко по морям-океанам, у морських битвах участь приймав, а потім подався у пірати, тоді це було цілком нормально, часто пірати перебували на службі у діючого уряду. Добрий був моряк, став навіть помічником капітана, але ж такий характерний, запальний, упертий... Якось пристали вони до чилійського острову Мас-а-Тьерра, і він посварився з капітаном, доводив тому, що корабель потребує ремонту, і до того вони дійшли, що Сашко каже, не попливу я з вами далі і баста, дайте мені саме необхідне і я пішов, а ви як собі хочте. Узяв підзорну трубу, сокиру, одіяло, тютюн, і ясна річ, ружжо, порох і пулі. Іще і Біблію. Він не дурень був, і знав, що хоч цей острів і безлюдний, але ж кораблі сюди запливають. Він не думав, що галери будуть тільки іспанські, а раз Брітанія з Іспанією воюють, то він навпаки ховався, щоб його не помітили, бо це ж смерть. Перший англійський корабель пристав сюди через чотири роки, а він у шкурах з коз, волосся довге і щось мичить, а потім вже отямився і почав балакати, свою історію розповідати, а капітан йому розповів, що тот корабель на якому Селкирк не поплив, попав у шторм, і всі загинули... А він потім книжку написав, але ж вона не стала хітом як книга Дефо, яку той написав, узявши Олександра прототипом. А Чілі вже в 1960-роках цей острів переіменували на острів Робінзона Крузо. ...Він був знаменитий, міг би собі жити на батьківщині, але ж такий непосидючий, знову став плавати, про нього в Британії усі книжки читають, а він у море і мандрує собі. Помер у 45 років від лихоманки. У селі, де він народився, пам’ятник йому стоїть.