— Охо-хо! — заскрипіло дерево. — Ти з чужого ґрунту, чужої крові. З країни зимних дощів і снігу. Ти лишень сторож честі жінок цього дому, захист від розбишак.
— Але й це вже непогано.
Старий хотів сказати щось прикре й глузливе дереву, яке підгнилими плодами годує курей, пнеться, як дурне, до неба, але тут йому стало соромно за свою немудрість. Найбільше нас дратують ті, хто схожий на нас. Тому він висловився спокійно й розважливо:
— Той, хто нас створив, і тебе, й мене, хоче, щоб ми довірились Йому. Він дасть знак — і ти всохнеш, чи я заплющу навіки очі. А потім ти станеш верблюдом чи людиною, а я деревом чи хробаком. Тому ніхто нікому не чужий, доки не завдасть кривди ближньому. Я не гніваюся, що ти виросло таким високим і плоди твої недосяжні: ти тримаєш небо над цим домом, щоб воно не впало і не зруйнувало його. А я захищаю тих, хто мешкає в цій оселі. Навіть не захищаю, а приставлений наглядати за тими, хто не має батьківської опори. Це не мусить нас влаштовувати чи подобатись, це той відтинок шляху, який ми повинні пройти.
Дерево нічого на це не встигло відповісти, бо прибігла маленька Амал. Її чорне вологе волосся було гарно заплетене й виблискувало. Вона була вбрана в чисту сукеночку синього кольору, вишиту на грудях білим, й такі ж сині шаровари. Тільки босі ніжки її були сірі від куряви пустелі. Старого охопило тривожне відчуття: очі дитини стали для нього вікнами у моторошне провалля незворотних перемін. Дівчинка, яка часто тулилася до нього і щебетала, як пташка, раптом різко зупинилася посеред подвір’я, оточеного кам’яною непотинькованою огорожею, під якою у скринях з родючою масною землею росли трави на продаж і для власного вжитку. Кожного разу, коли Джаміла несла до міста свій кошик із зіллям, десятком яєць, грудкою сиру, він боявся, що вона не повернеться, ставав наче маленьким хлопчиком. Боявся, що її поглине невідома чорна діра, що виникне зненацька в неї на шляху. Ця жінка була одночасно беззахисна і готова прийняти будь-який розвиток подій. Зрештою, йому також було знайоме це відчуття, притаманне чоловікові, який вирушає у подорож, і ця подорож для нього — сенс життя. Але як поєднується це з глибочезним материнським інстинктом — навіть уявити не міг. Не кожна жінка ходитиме до міста сама, щоб виторгувати якусь драхму, тому таких назбирувалося кілька, навіть з інших сіл, і вони вторували собі окрему безпечну стежку, яка вела паралельно до великого торгового і прочанського шляху, а перед самим містом вливалася в нього. В натовпі, що сунув до Єрусалиму, вони почували себе не такими вразливими. Переставали голосно розмовляти, насували на чоло покривала, і їхній дзвінкий сміх згасав. Більшість з них ніколи не бувала далі Дамаських воріт і не наближалась до мечеті під золотим куполом. Окрім Джаміли, яка сходила місто вздовж і впоперек, розпитуючи про свого чоловіка. Та й та вдивлялась не у храми, а в обличчя людей, поки не стріла його там, де торгувала тричі на тиждень: на сходах, що вели від брами до святинь. Про її пошуки знали всі, про віднайдення втраченого — ніхто. Та й було це чотири роки тому, коли вона вдягнула за порадою родичів чоловіка вдовину одежу. Люди на цьому шляху зникали часто і без сліду.
Тепер лише Юсуф знав її таємницю. І його не треба було просити мовчати: той, хто вміє зберігати власні таємниці, збереже і чужі. Старий, що з дитинства не жив у родині, а віднедавна знав лише Джамілу та її матір, вважав, що інші жінки також схожі на них. Але він помилявся. Інші жінки наробили б галасу, не стримуючи почуттів, привели б купу родичів у дім, де ховався зрадник. Вони не сумнівались би у своїй правоті. Світ би потемнів від їхнього гніву.
Але не Джаміла. Родичі чоловіка, які мешкали за горою, в тихому селі, не надто горнули її до себе, бо вона не покинула матір. Батько її був погоничем мулів, йому потрібно було жити поблизу великого шляху. Коли він зник, дружина й дочка стали заручниками чекання, бранками терпіння. Вони напували подорожніх водою, й іноді хтось давав їм монету, жменьку фініків чи мисочку борошна. Але мати вперто відмовлялася брати:
— Не треба, може, зараз хтось напуває мого чоловіка, а він не має чим віддячити!
— Але ж ви такі бідні, вам згодиться! — і залишали на ґанку дарунок.
Іноді чувся гул, і дорогою, здіймаючи страшенну куряву, пробігав залізний кінь, залишаючи по собі неприємний запах. А одного разу над селом пролетів залізний птах. Дивно, але старий не відчув побожного страху перед новими часами. Він відчув себе частиною казки, в якій все можливе. Ні Аллах, ні мертвий раб, що розмовляв з ним колись в пустелі, нічого не казали про це, отже, воно було не таке важливе.