— Я знав, я знав, що ми врятуємось!
А Марія молилась:
— Ох, мої солоденькі бджілочки, ви мені простили! Тепер ніщо нас не розлучить.
Серце Марії жевріло від радості й просвічувало крізь золотисту хмару, що летіла, здавалось, крізь камінь. А Йона раптом згадав про дітей і гукнув:
— Діти, ви зі мною?
— З тобою, тателе! — відповіли діти.
Он воно як, тріумфував Йона, значить, світлі душі його дітей, раз їм дозволено летіти в Ерец Ізраель, хай будуть благословенні його сади і ниви, пожива для Божих думок. І очі його сяяли як алмази.
Старий Юсуф спав чи не спав, його думки перекочувались як хвилі на морі, котре він колись здолав, щоб ніколи не вертатися в червону землю. Баба Омар буде їхати низом, а я йти горою. Він буде вертатись з Єрусалиму, а я — йтиму до Єрусалиму. Він завершить свої справи, а я свої. Наші дороги розділилися. Сита старість не потрібна висхлому шлунку, м’яка постіль не потрібна тілу, що не відчуває ні холоду, ні болю, пишна одіж не повинна прикривати старечі кості, і сало не виросте на животі, щоб його перев’язав багатий пояс. Вистачить мотузки, сплетеної своїми руками із трав.
Чи вагався він, перш ніж покинути свій тимчасовий притулок? Звісно. Хотів би дізнатися новини, погомоніти про юнацькі літа, які так різко обірвалися. Але Юсуф не дізнався б, що ж трапилося з жінкою та дитиною: вони виявилися ближчими, ніж він думав. Ту малу він носив на руках, коли вона хворіла, шептав молитви, розказував казки своєї батьківщини і йому, здавалось, що вона розуміє його рідну мову, доки в її уста не увійшла мова материнська. Коли вона підросла, то кружляла з ним у танці, опираючись на ліву ногу, схрестивши руки на грудях. Коли не було поряд матері, звісно. Вони здіймали пилюку, й кури ховались по кутах подвір’я.
Коли під ранок стало холодно, серце його пронизала гостра думка: годі триматися за гілку дерева життя, як перестиглий плід. Нехай його зірве рука Всевишнього, а як не рука, то могутній подих. Сувій, що білим каменем лежав на грудях Юсуфа, був ним відкинутий. Для підсліпуватих очей він ще сяяв сніжно-білою непорочністю, хоч на ньому за ніч з’явилися сліди блощиць і пилюка. Старий обережно поклав згорток до інших дарів громади, перев’язав ретязь на латаному халаті, взувся у постоли, ще міцні, бо він мало ходив, поклав за пазуху надщерблену мисчину, з якої їв: її дали колись навзамін розбитої. Замотав голову ганчір’ям замість шапки, яку давно струбила міль. Наче все. Його не покидало відчуття, що він не все зробив. Що ж він забув? Пусте, головне, що він не взяв нічого чужого. Щось йому казало: жінка з дитиною не повернуться. Пошуки справедливості — тривалі та виснажливі й можуть закінчитися разом з життям.
Юсуф зачинив за собою двері, й погляд його упав на порожній глечик, куди він наливав воду для подорожніх. Певно, вночі хтось випив: звір чи людина. Він вернувся, наповнив його водою.
Небо видалося йому більш порожнім, ніж зазвичай, але водночас лагіднішим, схожим у світанковій імлі на запилюжену дорогу, яка потрохи переставала бути основною, відколи з’явилась залізниця з Яффо до Єрусалиму. Люди казали, що якщо притулити вухо до землі, можна почути, як стукають колеса по рейках, але Юсуф не перевіряв. По-перше, недочував, а по-друге, якби ліг на землю, то, може, не встав би. Земля давно чигала на його старе тіло.
Юсуф не молився: його життя було вже віддавна безперервною молитвою. Він перейшов дорогу і пішов тією стежкою, на яку досі тільки дивився з порогу хати. Не боявся, що його побачать з села, бо стежка майже відразу губилась серед скель, ущелин, та висхлих потоків. Ті, хто мав іти нею, вже перейшли. Добрі люди радили Джамілі відводити старого на кілька днів до Єрусалиму, навіть пропонували відвезти, щоб його надщерблена миска наповнилась дзвінкими монетами. Здається, хтось з родичів її зниклого безвісти чоловіка. «Такий показний жебрак був би з нього, — прицмокували вони. — Схожий на святого. А він би молився за своїх дарувальників. Ти знаєш, що раніше навіть звичай був відводити немічних батьків у пустелю, аби не об’їдали?»