«Тоді не було Аллаха в людському серці!» — вигукнула молодиця, і на тім усе скінчилось.
Певно, якби Джаміла вирішила по-іншому, він дозволив би себе відвести до Єрусалиму, але перед брамою розбив би свою миску об камінь і зник би назавжди з овиду цієї жінки. Зрештою, родичі чоловіка Джаміли були темні люди: у них навіть в селі мечеті не було з мінаретом, що єднає небо і землю.
Йти було спершу важко, але коли Юсуф вибрався на пагорб, свіже повітря наповнило його легені, та й ноги згадали, скільки пройшли в минулому. А там і Аллах помітив блиск його очей і послав йому козу. Їхню козу. Білу з чорною плямою на спині, наче хтось поставив печать на шовковистій вовні. Вона жалібно мекала, дрібочучи до нього, камінці так і пирскали з під її ніжок. Очевидно, вона почула його з пасовиська і прибігла, бо скучила за господарями. Вовняна червона стрічка на її шийці обшмульгалась, дзвіночок відірвався, і виглядала коза недоглянутою, нечесаною. Пастух би мав її завернути, але Всевишній зробив так, щоб цього не сталося, затьмаривши зір пастухові.
Про це Юсуф подумав згодом, але зараз не вважав дивом появу кози. Просто був зворушений. Почуття сирітства обняло його серце, притулилося теплим тільцем. Коза стала перед ним нерішуче, готова кожної миті втекти, але, почувши його голос, ткнулась мордою в груди.
— Скучила за нами? — спитав Юсуф. — Бідолаха, ніхто тебе не розчесав.
Він провів розчепіреними пальцями, витяг кілька колючок. Торкнувся набубнявілого вимені. Чи щось з пастухом трапилось, що коза недоєна? Але слабкі очі не могли розгледіти стада. Старий витяг миску і почав доїти козу негнучкими пальцями. Молоко перелилось через край, жадібно всмоктуючись сухою землею. Кози — матері покинутих і осиротілих дітей. Юсуф теж відчув себе зараз сиротою. Не волоцюга, не дервіш, а сирота. Універсальний, космічний сирота.
— Як же ти згубила свій дзвіночок? Хто буде за тебе дбати, як ти тепер майже нічия? Я не маю при собі жодного брязкальця, щоб тобі подарувати. Але ми могли б удвох піти до Єрусалиму, щоб ти знайшла своїх господинь — велику та маленьку.
Коза зітхнула, як людина.
— Подумай. Тут водяться розбійники, тебе можуть відібрати у мене. Ти мусиш зробити правильний вибір. Або вернутись до стада, або йти до Єрусалиму. Я б не хотів, аби мої останні дні на землі були затьмарені твоєю недолею.
Коза тихо мекнула і скосила око на кущик трави, що наїжачився на кам’яному виступі, під яким була заглибина, достатня, аби літній чоловік міг собі перепочити після ситного сніданку. А тим часом коза вирішить, як їй бути. На таке поважне рішення потрібно трохи часу.
Коза пішла до кущика, а Юсуф згорнувся, як дитя в материнській утробі, під виступом, з губами, білими від молока, і вмоченою в молоці бородою. Це не було те, чого він очікував — стати листком, яким крутить вітер. Юсуф радше скидався на насінинку, яка впала у щілину між камінням і готується прорости. Нічні думки так не схожі на вранішні. Власне, подолавши перший підйом, він втратив відчуття реальності того, що кожен крок наближає його до Єрусалиму, бо тоді не зупинявся б перепочити. Могла б виповзти змія, підкрастися скорпіон і покласти всьому край. Але він не міг побороти у собі блаженну сонливість, тим більше, що стежка вела по повному безлюдді, як йому казали. Якщо він знесилиться, то його ніхто не підбере, хіба що якийсь здичавілий від самотності бедуїн. Якщо такі ще тут існують. Їхній простір скорочували колоністи, що прибували до Палестини, намагаючись перетворити пустелю на поля і сади, залізні коні полохали овець та верблюдів. Наразі тільки верхи були ще вільними. Тож Юсуф вчинив розумно, влаштувавши собі короткий перепочинок.
Чи то був сон, чи напівсонне видіння, але тривало воно дуже коротко. Юсуф зазирнув у безодню. Сам він начебто спав, але ноги його не спали, а продовжували йти стежкою. І на дні ущелини він побачив два людські тіла — велике і маленьке. Юсуф вжахнувся і прокинувся. Він звівся на ноги і подибав стежкою над самою прірвою. Може, сталося щось непоправне, може, жінка з дитиною лежать на дні ущелини з переламаними кістками. В уяві Юсуф бачив їх або в чоловікових родичів, або в Єрусалимі, але аж ніяк не на дні прірви. Він був переконаний, що таке не входило у плани Всевишнього. Це все витівки Ібліса.
Ноги ковзались по камінні, будь-якої миті Юсуф міг зірватися вниз, тіло його перетворилось би на купку кісток, а миска розбилась би на друзки. Так навіть було би краще, якби не ставало на заваді його останньої місії.