Зараз вона стояла і чекала, бо знала, що такий стан у Йони триває недовго. А потім до неї дійшло, невідомо звідки, розуміння, що насправді діється.
— Йоно, — тихенько сказала вона, — ти чуєш якісь голоси?
Але Йона не чув Марії. Дебора сварилась, діти сперечались між собою, а він все це слухав. Йона знав, що діти несправжні, і жінка його діббук, ув’язнений у груші, але голоси були їхні, впізнавані, рідні. І він не міг би їх вигнати з себе, як кіз із городу. Вони мусять самі покинути його. Тільки не треба вступати з ними в бесіду, бо тоді вони поглинуть його душу цілком. Ні він, ні Марія не помітили, що покинули цвинтар. Прозоре Йонине тіло обвивали гілки груші. Так він виглядав збоку. А Марія просто стояла поруч, не помічаючи того.
Від раптової слабкості Йона похитнувся, послизнувся на гнилючці, що скотилася з краю кіркуту. Марія вхопила його за лікоть і потягнула вниз по стежці, відчувши неприязнь цього місця, вже не скляного, а звичайного Йони, товариша дитячих літ. Його горе заполонило її серце, як то буває з жіночими серцями, витіснило з нього тугу і страх, додавши сили й кріпості духу. Такої метаморфози не годна зазнати жодна особа чоловічої статі.
— Тобі треба піти до рабина, Йоно. Але не до вашого, а до чужого. Певно, у Меджибожі живе правнук того Бешта, що ти мені про нього стільки розповідав. Звісно, він не такий славний, як Бешт, але дрібка Бешта у ньому знайдеться.
— Ти так вважаєш? — спитав Йона, що вже майже оговтався, хоч і почував слабість в тілі. Якби йому хтось сказав, що дрібка світла Вчителя присутня в християнці Марії, він би повірив. Але чи є вона в нащадках Бешта? Б-же світло не передається через кров. Може, вони і схожі на Бешта зовні, але слава про них не дійшла до святої громади Острополя. Дух Вчителя не забажав вселитись у їхні тіла. Подібне тягнеться до противного, а не до подібного, мудрий не обирає широку дорогу чи втоптану стежку, а йде крізь хащі й болота.
— Я подумаю, — буркнув Йона, хоч уже думав про це не раз і не два. Будь-який ребе розпізнає в ньому одержимого діббуком і захоче прогнати духа криком і страшними молитвами. Через якийсь час, до року, Йона вмре, бо серце його буде надірване. Тож хай краще повисить він між раєм і пеклом, погойдається, доки не знайде вихід. Ні, Йона не був боягузом, він хотів сам знайти шлях до звільнення. Йому подобалось пливти за течією, але не так, як інші пливуть — бездумно, а щоб самому обрати час і місце, коли треба пристати до берега. Чи дозволити себе затягнути у вир. Чоловік мусить володіти часом, бо у кожного він свій.
Вони зійшли у діл і розчинились кожне у своєму просторі. Наймичка доїла корів. Чоловік з сином були у полі. Годинникова зозуля шурхотіла на всю хату, нагадуючи Марії, що кожна хвилина віддаляє Марію від подорожі. Ще ноги як слід не призвичаїлись до рідної землі, як уже минуло два тижні. Де був Йона досі? Чому не прийшов? Марія день у день показувала і роздавала вервиці, образки, хрестики, пляшечки з йорданською водою, і все чекала, що Йона прийде по вузлик зі святою землею, вибравши часину, коли нікого з сусідів не буде, в такий як зараз полудневий час. Бідний, несміливий Йона, з яким вона оплакала б своїх бджіл. Присутність Йони нагадувала їй ще про одну давню втрату, але навіть з ним вона не могла про це говорити. Це не можна передати словами, а тепер ще й тому, що Йона втратив усе геть чисто, а вона тільки частину. Те, що не передати словами, можна передати вчинками.
Марія, як бувала в Острополі, давала Йониним близнятам то щільник, то яблучка, то бублики з крамниці, зумисно звертаючи до його хати. Як не було дітей на подвір’ї, то клала на колоду, на якій діти бавилися.
Скільки вже літ минуло, як діти померли? Три чи чотири. Її старший, Степан, тоді ще не женився, але вже жив у Старокостянтинові при бездітному дядькові, помагав при кузні. Там і дівчину собі знайшов. Батько спершу бурчав, що так далеко жениться, але поблагословив. Більше Іванові дістанеться, молодшому, хоч Степан, як відділиться від тестя, отримає свою частку грошима.
Марія чекала, поки наймичка процідить молоко, а тим часом збирала чоловіку й сину обід, щоб однести в поле. Сама віднесе, щоб збутися думок про Йону, бо нечасті зустрічі з ним виштовхували Марію з того звичного світу, з яким вона змирилась. Хоч то була лише давня дитяча приязнь. Але з іншим небом, і з іншим сонцем.
Має вона достаток, найбільша господиня в селі. Двоє синів, є для кого жити. Але що їй з того?
— Що мені з того? — каже пошепки Марія.
Ніби знала, що Господь ще зранку поставив на ній печать. Не треба було дивитися в люстерко, щоб її побачити. Печать туги за незнаним, печаль за нездійсненним. Під вікном її душі завжди хтось плакав. То її треба було віддати в монастир, а не сестру. Батько мав вибір. Дав обітницю, як омине дім пошесть, він тоді саме женився, то віддасть одну дитину служити Богу. Віддав наймолодшу з трьох, що мала трохи криву ніжку з народження. Негарно вийшло, казали богомільні жіночки, що їм цікаво було, чи віддасть Юхим обіцяне. На тобі, Боже, що мені негоже.