Пророк Іса перед тим, як його розіп’яли римляни, хотів висповідатись перед своїми учнями, але ті заснули і збудились тільки, як прийшли стражники арештувати Вчителя. Опинитись наодинці зі Всевишнім страшно: той мовчить, Йому і так все відомо. Він не дає порад, не втішає, не з’являється на поклик грішника чи навіть праведника. Може, твої слова для нього як тремтіння мухи, що б’ється у тенетах павука, писк миші, мекання кози? Всі істоти для Нього рівні, всіх Він любить, навіть злих і недостойних. Можна відчути Його присутність у камені, хмарі, квітці, але як відчути її в людині? Щоб знайти когось рівного собі, не більшого, не меншого, а рівного. Аби покінчити з самотністю на землі, бодай на мить вгамувати пекельну спрагу.
Йона сидів і дивився на Єршалаїм, як син дивиться на батька, як дивився, зрештою, все своє життя. Не так, як блудний син дивиться на віднайдений знову отчий дім. Він побував на війні, і хоч з нього був не бозна-який вояка, але він знав, як виглядає село чи місто перед боєм і після нього. Тому той перший Йона, майбутній пророк, пройшовши стадію страху, оновившись після бурі й полону в череві Левіафана, дивився на Ніневію очима воїна, який збирається взяти місто і закінчити війну. Наш Йона був бідним подільським євреєм і мав скінчити життя чи на постелі вдома, чи загинути під час погрому. Але його спасла віра в тунель, що приведе до Єршалаїму. І тепер під небом Ерец Ізраель він благословляв печеру, до якої видряпався після розгрому його роти, можливо, він був єдиним, хто вижив у тому кривавому місиві, де забувають не лише молитви, а й ім’я Бога. В гарячці, ослабленні, апатії зріло зерно нового Йони, яке навіть не могла розгледіти товаришка дитячих літ Марія. Не для того він втратив усе, щоб ще й втратити себе. Його душа зараз належала космічному хору, і він мусив стояти на чатах, охороняючи від нічних духів і лихих людей жінку, старого і козу. Він був цьому навчений у війську, отже, згодився досвід. Для Марії він усе ще лишався тим самим Йоною, відкритим, щирим, зичливим. Майже братом, якого вона не мала. Але Йона не хотів більше таким бути. Його м’якість не дозволяла йому зламатись, але могла бути легко розчавлена, як комаха, що повзе по землі. Той, хто бодай раз тримав у руках зброю, той набув твердості тіла і духу, навчився бути насторожі. Передусім, щодо старого, який з’явився одразу після кози. Не тому, що він міг бути супротивником, але якби раптом почав задавати питання, на які Йона або не мав відповіді, або ці запитання могли його знесилити, пробити молодий панцир на ньому… Хай у старого будуть свої справи в Єрусалимі, а в них із Марією свої. Та раптом Юсуф покликав його сісти, а тоді прилягти поруч, щоб його силует не привабив волоцюг, які знаходили собі прихисток у тутешніх печерах, то Йона відразу послухався і прийшов. Юсуф сказав:
— Ти перша й остання людина, якій я можу звіритися, бо мій час добігає кінця. Ти можеш навіть не слухати, тільки вдавати. Не можна висповідатись перед каменем, деревом, звіром, птахом. Для цього потрібна людина, яка тобі рівня. Тому ні мулла, ні шейх, ні хафіз для цього не підходять. Як і жінки. Якщо ти помітиш тіні, що скрадаються довкола — не відволікайся. То духи. Поки я тобі розповідатиму, а це триватиме не дуже довго, ми будемо невидимі для живих. А потім ти можеш молитися згідно зі своєю вірою чи стояти на чатах, аби ми дожили до ранку. І увійшли в браму тричі святого міста. І я теж буду молитись згідно зі своєю вірою і своїм звичаєм.
— Так, батьку, — мовив Йона. — Я вислухаю, бо розумію, як це важливо для тебе.
— Не так для мене, як для неба, — зауважив Юсуф, кивнувши на небо, повне зірок, блискучих та великих, що палали якимось гарячковим світлом.
Йоні те небо видалось незнайомим, і він мимоволі зіщулився, бо злякався майбутньої розповіді. Марія лежала під боком кози, може, заснула, може, все чула. Йона мав би зараз думати про те, що розведе їх по різних кутках Єршалаїму, але про це він думав якраз найменше.
— Коли я жив у текії, а минав уже четвертий рік мого перебування, і я, можна сказати, засидівся. Батько віддав мене туди, аби не ділити майно між трьома синами, і ще тому, що я надто часто бігав до мечеті, замість того, щоб допомагати йому. Насправді я лише в мечеті міг сховатися від дошкульних знущань старших братів. Зрештою, своїм вчинком батько врятував мене від майбутньої холери, яка винищила весь мій рід, як я дізнався лише кілька днів тому. На мені наш рід і закінчиться, але я не відчуваю через те жалю, бо Аллах знає, що робить. Коли я покинув текію, то повернувся у село, бо не знав, що мені далі робити. Може, праця гончара привела б потік мого життя у спокійне русло, але батько вже помер, а брати самі ледве кінці з кінцями зводили. Я взяв надщерблену миску з-під хати і пішов. Став жити не тим життям, яке мені було призначене, і страшно подумати, що написано про мене в Книзі життя, яка зберігається на небесах. Спогади мої стали спогадами чужої людини.