Тож якщо душа є чимось більшим, ніж вважає Піррон, то моя залетить до вас по дорозі на край Океаносу й сяде біля вашого дому в образі метелика або, як вірять єгиптяни, яструба.
Інакше прибути не можу.
А тим часом нехай вам Сицилія перетвориться на сад Гесперид, нехай польові, лісові й джерельні німфи розсипають вам квіти по дорозі, і по всіх акантах у колонах вашого дому нехай гніздяться білі голуби».
Розділ LXXIV
Дійсно, Петроній не помилився. Через два дні молодий Нерва, завжди до нього доброзичливий і відданий йому, прислав до нього свого вільновідпущеника з повідомленням про все, що діялося в імператорському палаці.
Загибель Петронія було вже визначено. Збиралися завтра ввечері послати до нього центуріона з наказом, аби залишався в Кумах і чекав там подальших розпоряджень. Наступний гонець, якого відішлють через кілька днів, мав принести йому смертний вирок.
Петроній вислухав вільновідпущеника з незворушним спокоєм, потім сказав:
— Однесеш своєму панові одну з моїх ваз, яку тобі вручу перед твоїм від'їздом. Скажи йому також від мене, що від душі дякую йому, позаяк тепер зможу випередити вирок.
І раптом засміявсь, як людина, що її осяяла чудова думка й вона тішиться заздалегідь її здійсненням.
І того ж іще вечора його раби розбіглися, запрошуючи всіх августіанів і августіанок, які перебували в Кумах, на бенкет до чудової вілли арбітра елегантності.
А сам писав у пообідній час у бібліотеці, потім прийняв ванну, після чого звелів вестиплікам себе одягти і, чудовий, ошатний, подібний до божества, зайшов до триклінію, щоби кинути погляд знавця на приготування, а після цього — до саду, де отроки та юні гречанки з островів плели із троянд вінки до вечері.
На обличчі його не було видно й тіні тривоги. Слуги дізналися, що бенкет буде чимось надзвичайним, тільки з його розпорядження дати особливі нагороди тим, ким був задоволений, і злегка відшмагати всіх, чия робота не припала йому до смаку або хто до цього заслужив догану й покарання. Цитристам і співакам пообіцяв щедру плату і насамкінець, усівшись у саду під буком, крізь листя якого проникало сонячне проміння, мережачи землю світлими плямами, покликав до себе Евніку.
Прийшла в білих шатах із галузкою мирту в волоссі, прекрасна, як Харита, й Петроній посадив її коло себе і, легко торкнувшись пальцями її скроні, почав дивитися на неї з таким захватом, із яким знавець дивиться на божественну статую, що вийшла з-під різця майстра.
— Евніко, — звернувся до неї, — чи знаєш ти, що давно вже не є рабинею?
А вона підвела на нього свої спокійні, блакитні як небо очі й заперечливо похитала головою.
– Є, пане, завше, — відповіла.
— Але, може, цього не знаєш, — мовив далі Петроній, — що ця вілла й ці раби, які там плетуть вінки, і все, що в ній є, і поля, і стада, віднині належать тобі.
Евніка, почувши це, відсунулася несподівано від нього й голосом, у якому забринів раптовий неспокій, запитала:
— Навіщо ти мені це говориш, пане?
Потім наблизилася знову й почала дивитися на нього, кліпаючи переляканими очима. За хвилину обличчя її зробилося блідим як полотно, а він усе всміхався й урешті сказав одне тільки слово:
— Так!
Настало мовчання, тільки легкий подих вітерцю ворушив листя бука.
Петроній міг і дійсно подумати, що перед ним статуя, вирізьблена з білого мармуру.
— Евніко! — сказав. — Хочу померти спокійно.
І дівчина, поглянувши на нього з нестямною усмішкою, прошепотіла:
— Слухаю тебе, пане.
Увечері гості, які бували вже не раз на бенкетах Петронія і знали, що в порівнянні з ними навіть бенкети імператора видавалися нудними й варварськими, почали сходитись юрбою, нікому й на думку не спало, що це мав бути останній «симпозіум». Багато хто, щоправда, знав, що над витонченим арбітром нависли хмари імператорської немилості, але траплялося це вже стільки разів і стільки ж разів Петроній умів їх розігнати якимось спритним учинком або одним сміливим словом, що насправді ніхто не припускав, аби йому загрожувала серйозна небезпека. Його веселе обличчя і звична безтурботна посмішка зміцнили загальну думку про це. Прекрасна Евніка, якій він сказав, що хоче померти спокійно і для якої кожне його слово було мовби пророчим словом, у божественних рисах мала цілковитий спокій і якісь дивні вогники в зіницях, які можна було сприйняти за радість. У дверях триклінію отроки з волоссям у золотих сітках клали вінки із троянд на голови гостям, попереджаючи їх водночас, за звичаєм, аби переступали поріг правою ногою. По залі плив легкий аромат фіалок; вогні світилися в лампах різнобарвного александрійського скла. Біля лож стояли дівчатка-гречанки, маючи зволожувати пахощами стопи гостей. Під стінами цитристи й афінські співаки очікували знаку свого диригента.
Накрито столи було препишно, але розкіш ця не коробила очі, не пригнічувала нікого і видавалася природною ознакою багатства.
Дух веселощів і свободи разом з ароматом фіалок панував у залі. Гості, входячи сюди, відчували, що не нависають над ними ні принука, ні загроза, як це бувало в імператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу співу чи віршів можна було поплатитися життям. Водночас також, при вигляді вогнів та обвитих плющем глеків, при вигляді вин, які охолоджувалися в посудинах зі снігом, і вишуканих страв розохотилися серця учасників бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рій бджіл над квітучою яблунею. Часом тільки переривав їх вибух веселого сміху, часом — гамір похвал, часом — занадто голосний поцілунок, прикладений до білої ручки.
Гості пили вино, схлюпнувши з чаш по кілька крапель безсмертним богам, аби здобути їхнє покровительство і прихильність для господаря. Це нічого, що багато хто не вірив у богів. Цього вимагали звичай і забобони. Петроній, поряд із Евнікою, розмовляв про римські новини, про найновіші розлучення, про любов, про флірт, про перегони, про Спікуля, що останнім часом прославився на арені, та про найновіші книги, які з'явились у Атракта і Сосіїв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кіпру, яка старша й могутніша від усіх богів, єдина лише безсмертна, правічна, всевладна.
Розмова його була, як промінь сонця, який щоразу освітлює інший предмет, або як літній подих вітерцю, що гойдає квіти в саду. Врешті кивнув диригентові, й за знаком забриніли легко цитри, а молоді голоси вторили їм. Потім танцівниці з Коса, землячки Евніки, замиготіли з-під прозорих шат рожевими тілами. Насамкінець єгипетський віщун почав прорікати майбутнє гостям за кольоровими камінцями-оракулами у кришталевій посудині.
А коли вже тих забав мали доста, Петроній, злегка звівшись на своїй сирійській подушці, сказав побіжно:
— Друзі! Вибачте мені, що на бенкеті звертаюся до вас із проханням: нехай кожен з вас прийме від мене в подарунок той кубок, з якого схлюпнув вино на честь богів і на моє благополуччя.
Кубки Петронія сяяли золотом і коштовним камінням, вражали майстерним різьбленням, і, хоча роздавання подарунків було справою звичною в Римі, радість охопила серця учасників бенкету. Одні почали йому дякувати й голосно його вихваляли; інші говорили, що навіть сам Юпітер не вшановував ніколи богів на Олімпі такими подарунками; зрештою були й такі, що вагалися, чи брати подарунок, — так переходила звичну міру його цінність.
А він, піднісши догори муринську чашу, на веселку за сяйвом схожу й воістину безцінну, сказав:
— А ось та, з якої схлюпнув я на честь Володарки Кіпру. Нехай віднині нічиї вуста її не торкнуться й нехай жодна рука на честь іншої богині з неї не схлюпне.
І жбурнув коштовну посудину на посилану ліловими квітами шафрану підлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивовані погляди:
— Любі мої, веселіться і не дивуйтеся. Старість, безсилля — сумні супутники останніх літ життя. Але я вам дам добрий приклад і добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надійдуть, піти добровільно, як я й зроблю.
— Що хочеш учинити? — кілька голосів запитали занепокоєно.
— Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на ці божественні форми, що ви їх біля мене бачите, а потім заснути з увінчаною головою. Я вже попрощався з імператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?