Крисп погодився на це і вирішив послати Урса. Вініцій, який за кілька днів перед походом до Остріану часто, хоча й безрезультатно, посилав своїх рабів до Хілона, описав лігійцеві докладно його помешкання і, накресливши кілька слів на табличці, звернувся до Криспа:
— Даю табличку, бо він чоловік підозріливий і хитрий, який нерідко, коли я викликав його до себе, наказував відповідати моїм людям, що немає його вдома, й робив це завше, якщо не мав для мене добрих новин, побоюючись мого гніву.
— Знайти б його, то вже я його приведу, чи хотітиме він того, чи ні, — відповів Урс.
І, взявши плащ, вийшов поквапливо.
Відшукати когось із римлян було нелегко, навіть при найліпших вказівках, але Урсові допомагав у такому разі інстинкт лісової людини, а водночас і добре знання міста, тож незабаром опинився в помешканні Хілона.
Щоправда, не впізнав його. До цього бачив його тільки раз у житті, та й то вночі. Врешті той зарозумілий, упевнений у собі старий, що намовляв його вбити Главка, аж ніяк не схожий був на цього зігнутого вдвоє від страху грека, ніхто й припустити не міг би, що обидва вони — одна й та ж особа. І Хілон, поміркувавши, що Урс дивиться на нього як на чоловіка зовсім чужого, отямився від переляку. Вигляд таблички з посланням Вініція заспокоїв його ще дужче. Не загрожувала йому принаймні підозра, що він навмисне заманив того в засідку. Думав при цьому, що християни не вбили Вініція тому, мабуть, що не відважилися підняти руку на таку значну особу.
«А потім Вініцій захистить і мене при потребі, — сказав собі грек, — бо не викликав би задля того, щоб мене віддали вбивцям».
Тож, дещо набравшись духу, запитав:
— Чоловіче добрий, — невже мій друг, шляхетний Вініцій, не прислав по мене нош? Ноги в мене попухли, й іти так далеко не можу.
— Ні, — відповів Урс, — підемо пішки.
— А якщо я відмовлюсь?
– І не думай, бо мусиш піти.
— Я піду, але з власної волі. Інакше ніхто б мене не змусив, бо я вільний чоловік і друг префекта міста. Як мудрець маю також способи для захисту — і вмію перетворювати людей на дерева та звірів. Але я піду, піду! Візьму тільки плащ трохи тепліший і каптур, аби мене не впізнали раби в тому кварталі — інакше затримуватимуть нас безперервно, щоб цілувати мені руки.
Сказавши це, накинув інший плащ, на голову ж напнув галльський широкий каптур, із побоювання, щоб Урс не пригадав його рис, коли вийдуть на більше світло.
— Куди мене ведеш? — спитав по дорозі Урса.
— За Тибр.
— Я в Римі недавно й ніколи там не був, але й там живуть, напевно, люди, які люблять доброчесність.
Але Урс, який був чоловіком наївним і чув, як Вініцій говорив, що грек був із ним на цвинтарі в Остріані, а потім бачив, як вони з Кротоном входили до будинку, в якому мешкала Лігія, зупинився на хвилину й мовив:
— Не бреши, старий чоловіче, бо сьогодні був із Вініцієм ув Остріані й біля нашої брами.
— Ах! — сказав Хілон. — Так це ваш дім стоїть на Затибрі? Я ж віднедавна в Римі й не знаю добре, як називаються різні частини міста. Саме так, друже! Був я біля вашої брами й заклинав біля неї Вініція в ім'я доброчесності, щоб не входив. Був і в Остріані, а знаєш чому? Із певного часу працюю над наверненням Вініція й хотів, аби той послухав найстаршого з апостолів. Нехай світло проникне в його душу і в твою! Адже ти християнин і прагнеш, аби істина запанувала над неправдою?
— Саме так, — відповів смиренно Урс.
До Хілона остаточно повернулася сміливість.
— Вініцій — пан впливовий, — сказав, — і друг імператора. Часто він іще прислухається до напучувань злого духа, та коли б хоч волосина впала з голови його, імператор помстився б усім християнам.
— Нас вища сила береже.
— Слушно! Слушно! Але що ви збираєтеся зробити з Вініцієм? — спитав, знову захвилювавшись, Хілон.
— Не знаю. Христос велить бути милосердними.
— Це ти чудово сказав. Пам'ятай про це завше, інакше будеш шкваритися в пеклі, наче ковбаса на сковороді.
Урс зітхнув. Хілон же подумав, що з цим страшним у хвилину першого пориву чоловіком зробив би завше, що захотів.
Але прагнучи знати, що ж усе-таки сталося при викраденні Лігії, запитував далі голосом судді:
— Що зробили з Кротоном? Говори й не бреши.
Урс зітхнув раз і вдруге:
— Скаже тобі Вініцій.
— Це значить, що штрикнув ножем або вбив палицею?
— Я був беззбройний.
Грек не міг, одначе, приховати подиву надлюдською силою варвара.
— Нехай тебе Плутон!.. Тобто хотів сказати: нехай тебе Христос простить!
Якийсь час ішли мовчки, потім Хілон сказав:
— Я тебе не зраджу, та бережись стражників.
— Я боюся Христа, а не стражників.
– І це слушно. Немає тяжчої провини за вбивство. Буду за тебе молитися, та не знаю, чи навіть моя молитва чогось досягне — хіба що ти даси обітницю, що ніколи в житті нікого не зачепиш пальцем.
— Я й так убив ненавмисно, — відповів Урс.
Одначе Хілон, який прагнув про всяк випадок убезпечитися, не переставав викликати огиду до вбивства в Урсові й заохочувати його до дачі обітниці. Випитував і про Вініція, але лігієць відповідав на його запитання неохоче, повторюючи, що з уст самого Вініція почує те, що має почути. Розмовляючи в такий спосіб, здолали, врешті, далекий шлях, який одділяв помешкання грека від Затибря, й опинилися перед будинком. Серце Хілона почало знову битися неспокійно. Зі страху видалося йому, що Урс поглядає на нього якимось ласим поглядом. «Невелика втіха, — мовив подумки, — якщо мене вб'є ненавмисно, я волів би, в усякому разі, аби його розбив параліч, а разом з ним і всіх лігійців, що дай, Зевсе, якщо зможеш». Так розмовляючи, загортався щоразу дужче в свою галльську одежину, повторюючи, що боїться холоду. Врешті, коли, пройшовши через сіни й перший двір, опинилися в коридорі, що вів до саду біля будиночка, раптом зупинився і сказав:
— Дозволь мені перевести дух, інакше ж бо не зможу розмовляти з Вініцієм і давати йому рятівні поради.
Сказавши це, не рушив з місця — бо хоча повторював собі, що ніяка небезпека йому не загрожує, одначе від думки, що постане серед тих таємничих людей, яких бачив ув Остріані, ноги його злегка тремтіли.
Тим часом із будиночка долинув спів.
— Що це? — запитав.
— Кажеш, що ти християнин, а не знаєш, що в нас є звичай після кожної трапези славити Спасителя нашого співом, — відповів Урс. — Міріам із сином мусила вже повернутись, а може, й апостол із ними, бо щодня провідує вдову та Криспа.
— Веди мене просто до Вініція.
— Вініцій у тій кімнаті, де і всі, бо вона найбільша, а решта — самі темні кубікули, куди ми тільки спати ходимо. Ходімо вже — там одпочинеш.
І ввійшли. В кімнаті було темнувато, вечір стояв похмурий, зимовий, а полум'я кількох світильників не зовсім розганяло темряву. Вініцій радше здогадався, ніж упізнав у чоловікові під каптуром Хілона, той же, побачивши ложе в кутку кімнати і на нім Вініція, рушив, не дивлячись на інших, просто до нього — буцім у переконанні, що біля нього буде йому найбезпечніше.
— О пане! Чому ж ти не послухався моїх порад! — заволав, складаючи руки.
— Мовчи, — сказав Вініцій, — і слухай!
Тут проникливо почав дивитись у вічі й говорити повільно й виразно, мовби хотів, аби кожне його слово зрозумілим було як наказ і лишилося раз і назавжди в Хілоновій пам'яті.
— Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати — розумієш! Тоді я вбив його, ці ж люди перев'язали рани, що я дістав їх у боротьбі з ним.
Хілон одразу зрозумів: якщо Вініцій так говорить, то хіба відповідно до якоїсь домовленості з християнами, а в такому разі хоче, щоб йому повірили. Зрозумів також із його обличчя, тож миттю, не виявивши ні сумніву, ні здивування, підвів очі догори й заволав:
— То був страшенний негідник, пане! Всіляко ж я тебе застерігав, аби йому не довіряв. Усі мої напучування відскакували від його довбешки, як горох від стіни. В усьому Гадесі нема для нього достойної кари. Бо хто не може бути чесним, той до певної міри мусить бути негідником; кому ж важче стати чесним, як не негіднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..