Він же, зціплюючи зуби, відповів:
— Ні. Твоя правда. Я говорив як дурень! Ні!
І раптом побачив перед собою ніби прірву без дна. Був патрицієм, був військовим трибуном, був людиною впливовою, та над усіма сильними світу, до якого належав, стояв безумець, чиї примхи та гнів неможливо було передбачити. Не рахуватися з ним, не бачити його могли хіба що такі люди, як християни, для них увесь світ, його розлуки, страждання й сама смерть були ніщо. Всі інші мусили дрижати перед ним. Весь кошмар часів, у яких жили, явився Вініцію в усій своїй потворній повноті. Не міг він оддати Лігію сім'ї Авла через побоювання, що недолюдок згадає її та спрямує на неї свій гнів; з того самого приводу, якби її тепер узяв за дружину, міг наразити на небезпеку її, себе та сім'ю Авла. Хвилини кепського настрою вистачить, аби загубити всіх. Вініцій уперше в житті відчув, що або світ мусить змінитись, переродитись, або життя стане зовсім неможливим. Зрозумів і те, що хвилину тому ще було для нього вкрито темрявою, — в такі часи самі лише християни можуть бути щасливими.
Але насамперед охопив його жаль, коли зрозумів і те, що це він сам так поплутав життя собі й Лігії і з оцієї плутанини не було, напевно, виходу. І під впливом цього жалю заговорив:
— Чи знаєш, що ти щасливіша за мене? Ти в бідності і в цій одній кімнатці серед простих людей маєш свою віру і свого Христа, я ж маю тільки тебе, й коли мені тебе забракло, був подібним до жебрака, що не має ні даху над головою, ні хліба. Ти мені дорожча за весь світ. Шукав тебе, бо не міг жити без тебе. Не хотів ні бенкетів, ні сну. Коли б не сподівання, що тебе знайду, кинувся б на меч. Але боюся смерті, бо не зможу тоді бачити тебе. Кажу тобі щиру правду, що не зможу без тебе жити й досі жив лише сподіванням, що тебе знайду й побачу. Чи пам'ятаєш наші розмови з Авлом? Одного разу накреслила мені рибу на піску, а я не розумів, що це означає. Пам'ятаєш, як грали ми в м'яча? Кохав тебе вже тоді над життя, але ж і ти почала здогадуватися, що кохаю тебе… Надійшов Авл, почав нас лякати Лібітіною й перебив нашу розмову. Помпонія сказала на прощання Петронію, що Бог єдиний, всемогутній і милосердний, але нам і на думку не спало, що вашим Богом є Христос. Хай мені віддасть тебе, й полюблю його, хоч видається мені богом рабів, чужоземців і бідняків. Ти сидиш коло мене і думаєш про нього лише. Думай і про мене, бо інакше зненавиджу його. Для мене ти єдина — божество. Благословенні батько твій і мати, благословенна земля, що тебе пустила на світ. Хотів би обняти твої ноги й молитися тобі, поклонятися тобі, приносити тобі жертви, дари — ти тричі божественна! Ти не знаєш, ти не можеш знати, як я тебе кохаю…
Говорячи так, провів рукою по зблідлому чолі й заплющив очі. Натура його не знала ніколи впину ні в гніві, ні в любові. Говорив із запалом, як людина, що, вже не володіючи собою, не хоче дотримуватися міри ні в словах, ні в почуттях. Але говорив із глибини душі, від щирого серця. Відчувалося, що біль, захват, жага та почуття глибокої поваги, накопичившись у його грудях, вибухнули врешті нестримним потоком слів. Лігії слова його видалися блюзнірськими, одначе серце її калатало так, ніби хотіло розірвати туніку, що стискувала груди. Не могла впоратись із жалістю до Вініція та до його страждань. Зворушувала її повага, з якою до неї говорив. Почувалася коханою та обожнюваною без меж, відчувала, що цей нездоланний, небезпечний чоловік належить тепер їй душею й тілом, як раб, і це усвідомлення його покірності разом із своєю владою над ним наповнювало її щастям. Спомини її ожили в одну мить. Був для неї знову розкішним і красивим, як язичницький бог, Вініцій, який у домі Авла говорив їй про любов і наче будив зі сну її тоді ще напівдитяче серце; тим самим, чиї поцілунки відчувала ще на вустах і з чиїх обіймів вирвав її на Палатині Урс, як із полум'я. Тільки тепер із захватом, а водночас і з болем у своєму орлиному обличчі, з поблідлим чолом і благальним виразом очей, поранений, зламаний коханням, люблячий, сповнений обожнювання та покори, бачився їй таким, яким його хотіла мати тоді та якого могла покохати всією душею, — а отже, дорожчим, ніж будь-коли.
І раптом усвідомила, що може настати хвилина, в якій його любов огорне й понесе її, наче вітер, і, зрозумівши, відчула те ж саме, що й він, а саме: стоїть вона на краю прірви. І для того покинула вона дім Авла? І для того рятувалася втечею? І для того переховувалася стільки часу в бідних кварталах міста? Хто цей Вініцій? Августіан, солдат і придворний Нерона! Адже брав участь у його розпусті й шаленствах, як свідчив про це той бенкет, якого Лігія не могла забути; адже ходив з іншими до храмів і приносив жертви негідним богам, у яких, може, й не вірив, але віддавав їм, одначе, усталену шану. Адже він переслідував її для того, щоб із неї зробити свою рабиню й коханку, ввівши її в страшний світ розкоші, насолод, лиходійств і неподобств, які волають про гнів і помсту Бога. Видавалося, справді, що він змінивсь, але ж він сам тільки-но сказав, що коли вона більше думатиме про Христа, ніж про нього, то він готовий Христа зненавидіти. Сама думка про якусь іншу любов, ніж любов до Христа, — вважала Лігія, — вже є гріхом проти нього та проти його вчення, тож, коли помітила, що на дні її душі можуть прокинутись інші почуття й бажання, охопила її тривога за своє майбутнє й за своє серце.
Під цю хвилину душевного сум'яття трапився Главк, який прийшов оглянути хворого та дізнатись, як його справи. На обличчі Вініція як оком змигнути відбився гнів і роздратованість. Сердитий був, що перервали його розмову з Лігією, й коли Главк почав задавати йому запитання, відповідав ледве не з презирством. Щоправда, він заспокоївся незабаром, але якщо Лігія сподівалася, що почуте ним в Остріані могло подіяти на його егоїстичну натуру, то сподівання це мусило щезнути. Змінився він тільки для неї, та поза тим лишилось у нього в грудях, як і раніш, суворе й самолюбиве, істинно римське й водночас вовче серце, нездатне не тільки на сприйняття солодкого християнського вчення, але й на вдячність. Пішла врешті, сповнена душевного смутку й неспокою. Раніше в молитві приносила Христові серце погідне й достоту чисте як сльоза. Тепер погода та була зіпсована. Осердя квітки дістався отруйний черв'як і почав у нім порпатися. Навіть сон — хоча вона провела дві безсонні ночі — не приніс їй заспокоєння. Снилось їй, що в Остріані Нерон на чолі свити августіанів, вакханок, корибантів і гладіаторів давить увінчаною трояндами колісницею натовпи християн, а Вініцій хапає її в обійми, тягне на колісницю і, притискаючи до грудей, шепоче: «Ходімо з нами!»
Розділ XXVII
Відтоді рідше показувалась у спільній кімнаті й рідше наближалася до його постелі. Та спокій до неї не повертався. Бачила, що Вініцій стежить за нею благальним поглядом, що чекає на кожне її слово, як на милість, що страждає й не сміє скаржитись, аби не налаштувати її проти себе, що лише в ній його здоров'я і радість, — і тоді серце її переповнювалося співчуттям. Незабаром вона також помітила, що чим дужче старається його уникати, тим дужче їй його жаль і тим більше ніжності в її душі. Покинув її спокій. Іноді говорила собі, що, власне, мусить бути весь час біля нього, бо, по-перше, вчення Боже наказує добром за зло платити, і, по-друге, що, розмовляючи з ним, могла б його до цього вчення прилучити. Але зразу ж сумнів мовив їй, що сама себе ошукує і що притягає її до нього не що інше, як любов і його чарівність. Так жила в постійному сум'ятті, яке посилювалося з кожним днем. Іноді здавалось їй, що її обплутує якась сіть, вона ж, намагаючись вирватися, заплутується в ній іще дужче. Мусила також зізнатися собі, що бачити його щодень стає їй потрібніше, голос його стає милішим і що доводиться боротися з усіх сил із бажанням сидіти біля його постелі. Коли наближалася до нього і він сяяв увесь, радість переповнювала її серце. Одного дня помітила сліди сліз на його віях, і вперше в житті спало їй на думку, що могла б їх вицілувати. Налякана цією думкою і сповнена презирством до себе, проплакала наступну ніч.
Він же був терплячим, ніби дав собі обітницю терпіння. Коли часом спалахувало в його очах роздратування, сваволя, гнів, умить гамував ці спалахи, а потім дивився на неї з неспокоєм, наче бажаючи вибачитись, її ж хвилювало це ще більше. Ніколи ще не відчувала, що так дуже її кохають, і, коли думала про це, почувалася винуватою та щасливою. Вініцій також значно змінився. В розмовах його з Главком менше було погорди. Часто спадало йому на думку, що і цей бідний лікар-раб, і чужоземка, стара Міріам, яка оточила його своєю турботою, і Крисп, якого бачив заглибленим весь час у молитву, — всі вони, одначе, люди. Дивувався таким думкам — а все-таки вони з'являлися. Урса полюбив з часом і розмовляв із ним тепер цілими днями, бо міг із ним говорити про Лігію, велетень же, невичерпний у своїх оповідях, теж, доглядаючи хворого, почав виявляти до нього певну прихильність. Лігія була завше для Вініція істотою мовби іншої породи, у сто разів вищою за тих, що її оточували; і все ж почав приглядатися до людей простих і убогих, — чого не робив ніколи в житті, — і почав одкривати в них різні гідні уваги якості, про існування яких ніколи до того навіть не підозрював.