Розділ XXXIX
Урс черпав воду в цистерні і, витягаючи на мотузку здвоєні амфори, співав упівголоса дивну лігійську пісню, водночас поглядаючи радісними очима на Лігію та Вініція, що серед кипарисів у садочку Ліна біліли, як дві статуї. Жоден подих вітру не торкався їхнього одягу. Лягали сутінки, золотаві й лілові, вони ж серед вечірнього спокою розмовляли, тримаючись за руки.
– Чи нічого поганого статися не може, Марку, через те, що покинув Анцій без дозволу імператора? – запитала Лігія.
– Ні, люба моя, – відповів Вініцій. – Імператор оголосив, що усамітниться на два дні з Терпносом і складатиме нові пісні. Часто він так робить і тоді ні про що інше не знає й не пам'ятає. Зрештою, що мені імператор, коли я біля тебе й дивлюся на тебе. Занадто вже сумував, і в останні ночі покинув мене сон. Не раз, коли здрімну від утоми, прокидаюся раптом з відчуттям, що над тобою нависла небезпека; часом снилося, що украдено розставлених мною коней, які мали мене перенести з Анція до Рима і на яких я примчав цією дорогою так швидко, як ніколи жоден імператорський гонець. І довше вже без тебе витримати я не міг. Занадто кохаю тебе, люба, найдорожча моя!
– Знала, що приїдеш. Двічі Урс на моє прохання бігав у Карини й запитував про тебе в твоєму домі. Лін сміявся наді мною, Урс теж.
Дійсно, було видно, що вона його чекала, – адже замість звичайного темного одягу мала на собі легку білу стулу, із красивих складок якої руки її та голова виглядали, як первоцвіти зі снігу. Кілька рожевих анемон прикрашали її волосся.
Вініцій припав устами до її руки, потім вони всілися на кам'яну лаву серед дикого винограду і, тримаючись за руки, мовчки поглядали на призахідне сонце, останні промені якого відбивалися в їхніх очах.
Чарівність тихого вечора поступово опановувала їх.
– Як тут тихо і який прекрасний світ, – сказав притишеним голосом Вініцій. – І ніч надходить надзвичайно ясна. Почуваюся таким щасливим, яким ніколи в житті не був. Скажи мені, Лігіє, що це таке? Я ніколи не припускав, аби могла бути така любов. Думав, що то тільки вогонь у крові та хіть, а тепер тільки бачу, що можна кохати кожною краплиною крові й кожним подихом, і водночас відчувати такий солодкий і безмежний спокій, ніби душу твою заспокоїли сон і смерть. Це для мене щось нове. Дивлюся на цей спокій дерев, і здається мені, що він і в мені. Тепер тільки розумію, чому і ти, і Помпонія Грецина такі розважливі… Так!.. Це дає Христос…
А вона, притулившись своїм красивим обличчям до його плеча, сказала:
– Мій Марку любий…
І не могла мовити більше. Радість, вдячність і відчуття, що тепер тільки вільно їй кохати, відібрали в неї голос і натомість наповнили очі слізьми зворушення. Вініцій, обійнявши рукою її тендітне тіло, пригорнув до себе, потім сказав:
– Лігіє! Нехай буде благословенна та хвилина, коли вперше почув його ім'я.
Вона ж відповіла тихо:
– Кохаю тебе, Марку.
Знову затихли обоє, схвильовані, неспроможні вимовити жодного слова. На кипарисах згасли останні лілові полиски, й сад засріблився від місячного серпа.
Через якийсь час Вініцій заговорив:
– Я знаю… Тільки зайшов сюди, тільки поцілував твої любі руки, прочитав у твоїх очах запитання, чи осягнув божественне вчення, що ти його сповідуєш, чи прийняв хрещення? Ні! Ще не охрестився, але знаєш, квітко моя, чому? Ось Павло мені сказав: «Я тебе переконав, що Бог прийшов у світ і дав себе розіп'яти заради його спасіння, та з джерела благодаті нехай омиє тебе Петро, що першим простяг над тобою руки і першим тебе благословив». Та й я теж хотів би, щоб ти, найдорожча моя, була присутня на моєму хрещенні, а хрещеною матір'ю була Помпонія. Через це досі нехрещений, хоч вірю в Спасителя і в його солодке вчення. Павло мене переконав, обернув у вашу віру, та хіба могло бути інакше? Як би я міг не повірити, що Христос прийшов у світ, коли так говорить Петро, який був його учнем, і Павло, якому він явився? Як же міг не вірити, що був Богом, якщо він воскрес? Адже бачили його і в місті, й біля озера, і на горі, і бачили люди, чиїм устам не властива олжа. Я вже тоді в це вірив, коли слухав Петра в Остріані, бо собі вже тоді сказав: на всьому світі будь-яка інша людина могла збрехати, лиш не ця, що говорить: «Я бачив!» Але вчення вашого я боявся. Мені здавалося, що воно відбирає в мене тебе. Я вважав, що немає в ньому ні мудрості, ні краси, ні щастя. Сьогодні ж, коли я його пізнав, яким би я був, аби не хотів, щоб на світі панувала істина, а не брехня, любов, а не ненависть, добро, а не лиходійство, вірність, а не запроданство, жалість, а не помста? Хто ж знайдеться такий, який би цього не волів і не бажав? Адже ваша віра цьому навчає. Інші вчення бажають також справедливості, але тільки одне ваше робить серце людське справедливим. І, крім того, робить його чистим, як твоє і Помпонії, і робить його вірним, як твоє і Помпонії. Сліпим був, коли б цього не бачив. І якщо до того ж Господь Христос обіцяв життя вічне та блаженство таке нечуване, яке тільки всемогутність Божа може дати, то чого ж людині ще бажати? Коли б я спитав у Сенеки, чому він радить бути доброчесним, якщо неправда більше щастя приносить, не зміг би дійсно нічого переконливого відповісти. Але я знаю тепер, чому слід бути доброчесним. Бо добро і любов ідуть од Христа, і ще тому, щоб, коли смерть мені закриє очі, здобути блаженство, здобути себе самого і тебе, найдорожча моя… Як же не полюбити й не прийняти вчення, що водночас відкриває істину та скасовує смерть? Хто б не віддав перевагу добру над злом? Я думав, що це вчення вороже щастю, а тим часом Павло переконав мене, що воно не тільки не відбирає нічого, але ще додає. Все це ледве вміщається в моїй голові, та я відчуваю, що це так, бо ніколи не був таким щасливим і не міг бути, навіть якби тебе примусово забрав і мав у своєму домі. Щойно ти мені сказала: «Кохаю тебе», і цих слів не видобув би я з тебе всією могутністю Рима. О Лігіє! Розум говорить мені, що це вчення божественне й найліпше, серце те відчуває, а таким двом силам хто зуміє протистояти?