– Добре, Марку. Ти писав мені про Сицилію, де Плавтії хочуть улаштуватися на старості…
І Вініцій перебив її радісно:
– Так, люба моя! Землі наші розташовані поблизу. Чудовий берег, де клімат іще м'якший, а ночі ще більш погожі, ніж римські, запашні та світлі. Там життя і щастя – майже одне й те саме.
Потім почав мріяти про майбутнє:
– Там забути можна про турботи. У гаях, серед маслин, ходитимемо і спочиватимемо в тіні. О Лігіє! Що за життя – кохатися, заспокоюватися, разом дивитися на море, разом на небо, разом шанувати солодкого Бога, спокійно робити навколо добро та справедливість.
Замовкли обоє, дивлячись у майбутнє; він тільки пригортав її міцніше до себе, і на його руці в сяйві місяця миготів золотий перстень вершника. Тут, де мешкав бідний робочий люд, спали вже всі й жоден шурхіт не порушував тиші.
– Дозволиш мені бачитися з Помпонією? – запитала Лігія.
– Так, люба. Запрошуватимемо їх або самі їздитимемо до них. А хочеш, аби ми забрали з собою апостола Петра? Він обтяжений роками і працею. Павло буде нас також провідувати, він оберне Авла Плавтія, і, як солдати закладають колонії в далеких краях, так ми закладемо колонію християн.
Лігія простягла руку і, взявши долоню Вініція, хотіла припасти до неї вустами, та він зашепотів, наче боячись наполохати щастя:
– Ні, Лігіє, ні! Це я схиляюся перед тобою, дай мені свою руку.
– Кохаю тебе.
Він припав уже вустами до її білих, як жасмин, рук, і якийсь час вони чули тільки биття своїх сердець. У повітрі не було ні найменшого поруху, кипариси стояли так непорушно, ніби теж затамували подих…
Раптом тишу розірвав несподіваний рев, глибокий, ніби виходив із-під землі. Дрож пробіг по тілу Лігії, Вініцій же, підвівшись, мовив:
– То леви гарчать у віваріях…
І почали обоє прислухатися. Тим часом першому ричанню відповіло друге, третє, десяте, зусібіч, із усіх кварталів. У місті бувало часом по кілька тисяч левів, уміщених при різних аренах, і нерідко ночами, наближаючись до ґрат і впираючись у них величезними головами, виголошували в такий спосіб свою тугу за волею та пустелею. Так почали й тепер тужити, подаючи одне одному голос у нічній тиші, наповнюючи ричанням усе місто. Було в тому щось невимовно загрозливе й похмуре, тому й Лігія, якій оті голоси сполохали ясні та спокійні образи майбутнього, слухала їх із серцем, охопленим тривогою та смутком.
Але Вініцій обняв її рукою і сказав:
– Не бійся, люба. Незабаром ігри, тож усі віварії переповнені.
Розділ XL
В Анції тим часом Петроній здобував майже щодня нові перемоги над августіанами, які суперничали з ним щодо імператорської прихильності. Вплив Тигелліна зійшов нанівець.
У Римі, коли треба було усувати людей, які видавалися небезпечними, грабувати їхнє майно, залагоджувати політичні справи, влаштовувати видовища, що вражали пишнотою та поганим смаком, і, врешті, задовольняти потворні примхи імператора, Тигеллін, такий же спритний, як і готовий на все, був необхідним. Але в Анції, серед палаців, які задивлялись у блакить моря, імператор вів життя еллінське. З ранку й до вечора читали вірші, розмірковували про їх будову та досконалість, захоплювалися вдалими зворотами, займалися музикою, театром, одне слово, виключно тим, що винайшов і чим прикрасив життя грецький геній. Але в таких умовах, незрівнянно більш освічений, ніж Тигеллін та інші августіани, Петроній, дотепний, красномовний, сповнений витончених відчуттів і смаку, здобував перевагу. Імператор прагнув його товариства, запитував його думки, дослухався порад, коли сам займався творчістю, і виявляв приязнь, більшу ніж будь-коли. Оточення вважало, що вплив його переважив урешті остаточно, дружба між ним та імператором ввійшла вже в стале русло і триватиме роки. Навіть ті, хто раніше виявляв неприязнь до витонченого епікурейця, почали його тепер улещати і здобувати його прихильність. Не один радів, навіть щиро, в душі з того, що перевагу дістав чоловік, який знав насправді, хто чим дише, і сприймав зі скептичним усміхом улещання вчорашніх ворогів, але чи то через лінощі, чи то через витонченість не був мстивим і не використовував свою силу на згубу або на шкоду їм. Траплялися хвилини, що міг знищити навіть і Тигелліна, та волів ліпше висміювати його й виставляти перед усіма його невігластво й посередність. Сенат у Римі відпочивав – півтора місяця жодного смертного вироку не було винесено. І в Анції, і в місті розповідали чудеса про витонченість, якої досягла розпуста імператора та його фаворита, кожне воліло, одначе, бути під владою імператора витонченого, ніж озвірілого в руках Тигелліна. Сам Тигеллін сушив голову та вагався, чи визнати себе переможеним, бо імператор неодноразово виголошував, що в усьому Римі та серед його придворних є тільки дві душі, здатні порозумітись, і два істинні елліни: він і Петроній.