І замовк, бо відчував, що далі молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тоді, коли найбільше потребував його жалості й милосердя. Злякався самої думки про це і, щоб не допустити й тіні погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що білі мури Аріції, яка лежала на півдорозі до Рима, показалися перед ним у сяйві місяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурія, що був розташований у гаю перед містом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя – бо перед храмом панував незвичний рух. Вініцій помітив мимохідь на сходах і між колонами гурти людей із смолоскипами, що тулилися під опікою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеєю. Натовпи сунули бічними стежками, але й на головній дорозі юрмилися гуртики, що розступалися поспішно перед вершником. Із міста долітав галас. Вініцій улетів у нього як вихор, збивши з ніг і затоптавши кількох людей. Зусібіч тепер чулися крики: «Рим палає! Місто в огні! Боги, спасіть Рим!»
Кінь спіткнувся і, стримуваний сильною рукою, осів на задні ноги перед постоялим двором, у якому Вініцій тримав іншого на зміну. Раби, наче сподіваючись прибуття господаря, стояли перед ворітьми і за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вініцій же, помітивши загін кінних преторіанців, які, очевидно, їхали з міста до Анція, кинувся до них і почав запитувати:
– Яка частина міста горить?
– Хто ти? – запитав десятник.
– Вініцій, військовий трибун і августіан! Відповідай!
– Пожежа, пане, спалахнула в крамницях біля Великого Цирку. Коли нас послали, центр міста був у вогні.
– А Затибря?
– Туди полум'я на той час не дійшло, але нестримна сила вогню охоплює все нові ділянки. Люди гинуть од вогню й диму і рятувати неможливо.
В цю хвилину подали Вініцію нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далі. Тепер він прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та її чудове озеро. Дорога від Аріції здіймалася вгору, що цілковито закривала виднокруг і Альбан, розташований потойбіч. Вініцій, одначе, знав, що, діставшись вершини, побачить не тільки Бовілли та Устрин, де чекали на нього нові коні, але і Рим, – за Альбаном, обабіч Аппійової дороги, лежала рівна низовина Кампанії, по якій тяглися до міста лише аркади акведуків і нічого вже більше не закривало краєвид.
– З вершини побачу вогонь, – сказав собі вершник.
І почав знову шмагати коня.
Але поки дістався вершини, відчув на обличчі подих вітру і разом з ним запах диму.
А втім, і вершина гори зазолотіла.
«Заграва!» – подумав Вініцій.
Одначе ніч уже добігала кінця, зорі блідли, і на всіх навколишніх пагорбах жевріли також золотаві та рожеві полиски – можливо, від пожежі, а можливо, від близького світання. Вініцій дістався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.