Тим часом страшна стихія охоплювала все нові ділянки. Не можна було сумніватися, що чиїсь злочинні руки підпалили місто, коли все нові пожежі виникали в місцях, віддалених од головного вогнища. З пагорбів, на яких Рим був розташований, полум'я спливало, як морські хвилі, в долину, тісно заставлену п'яти– й шестиповерховими будинками, сараями, крамницями, дерев'яними пересувними амфітеатрами, спорудженими принагідно для різноманітних видовищ, і врешті складів дров, маслинової олії, зерна, горіхів, шишок піній, насінням яких харчувався бідний люд, та одягу, який часом із ласки імператорів роздавали голоті, що гніздилася по тісних завулках. Там пожежа, знаходячи доволі палива, перетворювалася на шерег вибухів і з нечуваною швидкістю охоплювала цілі вулиці. Люди, що таборилися за містом або стояли на акведуках, відгадували за кольором полум'я, що горить. Шалений порив вітру виносив хвилями з вогняної безодні тисячі й мільйони розжарених мигдальних та горіхових шкаралупок, які злітали вгору незліченними роями світних метеликів – і лопалися з тріском у повітрі або, гнані вітром, сипалися на нові ділянки, на акведуки й на поля навколо міста. Всяка думка про порятунок видавалася недоречною, сум'яття ж усе зростало, коли ж бо з одного боку городяни втікали через усі брами за мури, а з другого – пожежа привабила тисячі людей з околиці – як мешканців містечок, так і селян і напівдиких пастухів із Кампанії, що їх спокусило сподівання грабунку.
Вигук «Рим гине!» не сходив з уст натовпу, загибель же міста видавалася тоді водночас закінченням його володарювання й розв'язанням вузлів, які досі зв'язували народ у єдину цілісність. Чернь, яка складалася здебільшого з рабів і пришельців і для якої не важливим було панування Рима, а переворот міг її тільки звільнити від кайданів, набирала тут і там загрозливого вигляду. Поширювалися насильство та пограбування. Здавалось би, що єдино саме видовище загибелі міста, приковуючи увагу людей, стримує ще вибух різанини, що розпочнеться відразу ж, як тільки місто перетвориться на попелище. Сотні тисяч рабів, забувши, що Рим, крім храмів і мурів, має ще кілька десятків легіонів у всіх кінцях світу, здавалося, тільки чекали заклику та вождя. Почали згадувати ім'я Спартака, але Спартака не було – натомість громадяни почали об'єднуватися та озброюватися, хто чим може. Найжахливіші чутки кружляли біля всіх брам. Деякі стверджували, що це Вулкан за наказом Юпітера нищить місто вогнем, який виходить із-під землі; інші – що це помста Вести за весталку Рубрію. Люди, переконані в цьому, не хотіли нічого рятувати, натомість, облягаючи храми, прохали богів про помилування. Та найчастіше повторювали, що імператор наказав спалити Рим, аби позбутися смороду, що долітав од Субури, і щоб вибудувати нове місто під назвою Неронія. Від цієї думки лють охопила людей, і коли б, як про це думав Вініцій, знайшовся вождь, який би хотів скористатися з цього вибуху ненависті, час Нерона настав би на рік раніше. Говорили також, що імператор збожеволів, що наказав преторіанцям і гладіаторам нападати на людей і вчинити загальну різанину. Деякі присягалися богами, що звірів з усіх віваріїв, за розпорядженням Міднобородого, випущено. Бачили на вулиці левів із палаючими гривами і розлючених слонів, і турів, які цілими стадами топтали людей. Була в тому навіть частина правди, бо в кількох місцях слони, відчуваючи наближення пожежі, зруйнували віварії і, вирвавшись на волю, в дикому страху мчали від вогню, нищачи все на своєму шляху, наче буря. Ходили розмови, що десятки тисяч людей загинули в огні. Дійсно, загинула величезна кількість. Були такі, що, втративши все майно або найдорожчих серцю істот, у розпачі самі кидались у вогонь. Інші задихнулися від диму. В центрі міста, між Капітолієм, з одного боку, і Квіриналом, Віміналом та Есквіліном, з другого, як і між Палатином і Целієм, де пролягали найбільш забудовані вулиці, пожежа спалахувала відразу в кількох місцях, і гурти людей, які бігли в один бік, несподівано натикалися на нові вали вогню з протилежного боку й гинули жахливою смертю серед вогняної заплави.