Апостол же, відхиляючи подяку та пошану, сказав:
– Не мені, не мені, але Христу!
– Що за надзвичайне божество! – озвався ззаду Хілон. – Але не знаю, що маю робити з мулами, які тут чекають неподалік.
– Встань і йди за мною, – сказав Петро, беручи за руку молодика.
Вініцій підвівся. При сяйві місяця видно було сльози, які блищали на зблідлому від хвилювання обличчі. Вуста його тремтіли, буцім він молився.
– Ходімо, – сказав.
Але Хілон знову повторив:
– Пане, що маю робити з мулами, які чекають? Може б, цей достойний пророк волів їхати, а не йти.
Вініцій сам не знав, що відповісти, але, почувши від Петра, що хатина копача поруч, відповів:
– Відведи мулів до Макрина.
– Вибач, пане, та я насмілюся нагадати тобі про будинок у Амеріолі. При такій жахливій пожежі неважко забути про такі дрібниці.
– Ти матимеш його.
– О внуче Нуми Помпілія, я був завше певен, але тепер, коли обіцянку твою почув і цей великодушний апостол, не нагадую тобі навіть того, що ти обіцяв мені й виноградник. Pax vobiscum. Я знайду тебе, пане. Pax vobiscum.
Вони ж відповіли:
– І з тобою мир!
Потім звернули обидва праворуч, до пагорбів. По дорозі Вініцій сказав:
– Отче! Омий мене водою хрещення, щоб міг я називатися істинним прихильником Христа, бо полюбив його всіма силами душі моєї. Омий мене хутчіше, бо душа моя готова. І що накажеш мені, те зроблю, але ти мені скажи, що міг би зробити понад те.
– Люби людей, як братів своїх, – відповів апостол, – бо тільки любов'ю ти можеш служити йому.
– Так! Я це вже розумію та відчуваю. Ще дитиною вірив я в богів римських, але їх не любив, а цього єдиного люблю так, що віддав би за нього з радістю життя.
Й почав дивитися в небо, повторюючи з захопленням:
– Бо він єдиний! Бо він єдиний добрий і милосердний! Тож нехай би не тільки загинуло місто, а весь світ, про нього одного свідчитиму та його визнаватиму!
– А він благословлятиме тебе й дім твій, – закінчив апостол.
Тим часом звернули в іншу лощину, в кінці якої було видно слабкий вогник. Петро вказав на нього рукою і сказав:
– Ось хатина копача, який дав нам притулок, коли, повернувшись із хворим Ліном із Остріану, не могли ми дістатися на Затибря.
Незабаром дійшли. Хатина була радше печерою, видовбаною в схилі гори та закритою зовні стіною, зліпленою з глини та очерету. Двері були зачинені, та крізь отвір, який слугував вікном, видно було освітлене вогнищем житло.
Якась темна, велетенська постать підвелася назустріч прибульцям і запитала:
– Хто там?
– Слуги Христові, – відповів Петро. – Мир тобі, Урсе.
Урс схилився до ніг апостола, потім, упізнавши Вініція, схопив його руку біля зап'ястя й підніс до вуст.
– І ти, пане? – сказав. – Благословенним хай буде ім'я агнця за радість, яку принесеш Калліні.
Сказавши це, відчинив двері. Хворий Лін лежав на оберемку соломи зі змарнілим обличчям і жовтим, як слонова кістка, чолом. Біля вогнища сиділа Лігія, тримаючи в руці низку сушених рибок, призначених, очевидно, для вечері.
Заклопотана зніманням рибок зі шнурка й переконана, що це входить Урс, навіть не підвела очей. Але Вініцій наблизився і, вимовивши її ім'я, простяг до неї руки. Вона підхопилася: здивування й радість блискавкою майнули на її обличчі, і без слів, як дитя, що після днів тривоги та злигоднів знаходить знову батька або матір, кинулася в його обійми.
Вініцій же пригорнув її до грудей з таким захватом, ніби дивом урятовану. А потім, розімкнувши обійми, взяв руками її скроні, цілував чоло, очі та знову обіймав її, повторюючи її ім'я, потім припадав до її колін, до рук, вітаючи, обожнюючи, вшановуючи. Радості його просто не було меж, як його любові та щастю.
Врешті почав їй оповідати, як примчав із Анція, як шукав її під мурами і серед димів, у будинку Ліна, скільки натерпівся, настраждався, аж поки апостол вказав йому її притулок.
– Але тепер, – мовив, – коли тебе відшукав, я не залишу тебе серед цього вогню та збожеволілих натовпів. Люди вбивають одне одного під мурами, чинять грабунки, хапають рабинь. Лише Бог знає, які ще нещастя можуть спіткати Рим. Але я врятую тебе і вас усіх. О люба моя!.. Чи хочете поїхати зі мною до Анція? Там зійдемо на корабель і попливемо до Сицилії. Мої землі – ваші землі, мої будинки – ваші будинки. Слухай мене! На Сицилії зустрінеш Плавтіїв, поверну тебе Помпонії й візьму тебе потім із її рук. Адже ти, о carissima, не боїшся вже мене більше. Хрещення ще не омило мене, та запитай у Петра, чи не говорив йому щойно, йдучи до тебе, що хочу бути істинним прихильником Христа, чи не прохав його, аби мене охрестив, хоча б у цій хатині землекопа. Вір мені, вірте мені всі.