Він же в цей час думав про Вініція й дивувався, що немає від того жодної вісточки. Петроній був епікурейцем та егоїстом, але спілкуючись то з Павлом із Тарса, то з Вініцієм і чуючи щодня про християн, трохи змінився, хоча сам про це не знав. Повіяв од них на нього якийсь вітер, що заніс у його душу незнані зерна. Поза власною особою почали його цікавити інші люди, до Вініція, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинстві любив дуже його матір, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, ніби дивився на якусь трагедію.
Не втрачав надії, що Вініцій випередив преторіанців і втік із Лігією або, в гіршому разі, відбив її. Та хотів би мати певність, бо передбачав, що доведеться відповідати йому на різні запитання, до яких ліпше було б приготуватися.
Звелівши рабам зупинитися перед будинком Тиберія, вийшов із нош і за хвилину був у атрії, вже заповненому августіанами. Вчорашні приятелі, хоча й дивувалися, що його запрошено, трималися осторонь від нього, та він рухався серед них, красивий, вільний, невимушений і такий упевнений у собі, мовби міг сам роздавати милості. Дехто, бачачи це, занепокоївся в душі, чи не завчасно було виявляти до нього байдужість.
Імператор, одначе, робив вигляд, що його не помічає, і не відповів на його поклін, удаючи заклопотаного розмовою. Натомість Тигеллін підійшов і запитав:
– Добривечір, арбітре елегантності. Чи й досі ще стверджуєш, що не християни спалили Рим?
А Петроній, здвигнувши плечима, поплескав його по спині, мовби якогось вільновідпущеника, і відповів:
– Ти знаєш так добре, як я, що про це думати.
– Не смію рівнятися з твоєю мудрістю.
– І, певною мірою, ти маєш рацію, бо інакше, коли імператор прочитає нам нову пісню з «Троїки», мусив би, замість кричати, як павич, висловити якусь слушну думку.
Тигеллін закусив губу. Не був він занадто радий, що імператор вирішив виголосити сьогодні нову пісню, – на цьому терені не міг змагатися він з Петронієм. І дійсно, протягом читання Нерон мимоволі, за давньою звичкою, кидав погляд на Петронія, пильно стежачи, що на його обличчі написано. Той же слухав, зводячи догори брови, місцями схвально кивав, місцями зображував напружену увагу, ніби намагаючись упевнитися, чи добре почув. І після читання то хвалив, то говорив з осудом, вимагаючи або змінити, або відшліфувати деякі рядки. Сам Нерон відчував, що іншим у завищених похвалах ідеться тільки про самих себе, і лише для Петронія поезія існує для самої поезії, лише він знається на ній, а коли щось похвалить, то можна бути певним, що ці рядки варті похвали. Потроху теж почав із ним розбалакувати, сперечатися, а коли, врешті, Петроній висловив сумнів щодо якогось виразу, сказав йому:
– Побачиш в останній пісні, навіщо я його вжив.
«Ах! – подумав Петроній. – Значить, дочекаюсь останньої пісні».
Не один із присутніх, чуючи це, говорив собі:
«Лихо мені! Петроній, маючи попереду стільки часу, може знову ввійти в милість і скинути навіть Тигелліна».
І помалу вони знову почали присуватися до нього. Але кінцівка вечора виявилася менш вдалою – коли Петроній прощався з імператором, той, із злостивим виразом обличчя, запитав раптом, примруживши очі:
– А Вініцій чому не прийшов?
Коли б Петроній був певен, що Вініцій із Лігією вже за брамами, відповів би: «Одружився з твого дозволу й виїхав». Але, бачачи дивний усміх Нерона, відповів:
– Твоє запрошення, божественний, не застало його вдома.
– Скажи йому, що радий буду його бачити, – відповів Нерон, – і передай йому від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни.
Петронія занепокоїли ці слова, бо видалося йому, що вони стосуються Лігії. Сівши в ноші, наказав нести додому ще швидше, ніж уранці. Одначе це було справою нелегкою. Перед будинком Тиберія стояла густа галаслива юрба п'яних, вони не співали й не танцювали, але вигляд у них був збуджений. Здалеку долинали якісь крики, – Петроній не зумів одразу зрозуміти, – але вони гучнішали, їх ставало більше, аж поки злилися в одне дике волання: