Розохочений народ допомагав міській сторожі та преторіанцям у полюванні на християн. Це було справою неважкою, позаяк цілі їхні гурти, отаборившись разом з іншими римлянами в садах, зізнавались у своєму віросповіданні. Коли їх оточували, вони ставали на коліна і співали, дозволяючи себе брати без опору. Але терплячість їхня збільшувала тільки гнів народу, який не розумів її джерела, вважаючи жорстокістю й запеклістю в лиходійстві. Шаленство охопило переслідувачів. Траплялося, що чернь вихоплювала християн із рук преторіанців і розривала їх руками; жінок тягли за волосся до в'язниць, дітям розбивали голови об каміння. Тисячі людей удень і вночі з виттям бігали по вулицях. Шукали жертв серед згарищ, у коминах і в підвалах. Перед в'язницями влаштовували біля вогнищ, навколо бочок із вином, вакхічні бенкети з танцями. Вечорами слухали громоподібне ричання, що розлягалося по всьому місту. В'язниці переповнені були тисячами людей, але щодня чернь і преторіанці приганяли нових. Жалість зникла. Здавалося, що люди розучилися розмовляти і, охоплені божевіллям, пам'ятали тільки один клич: «Християн до левів!» Настали надзвичайно спекотні дні й такі задушливі ночі, яких ніколи досі не знали: саме повітря було ніби просякнуте шаленством, кров'ю, лиходійством.
І цій безмірній жорстокості відповідало таке ж безмірне прагнення мучеництва. Прихильники Христа йшли добровільно на смерть або навіть шукали її, та їх почали зупиняти суворі накази старійшин. За порадою голів общин, віруючі почали збиратися вже тільки за містом, у підземеллях на Аппійовій дорозі та у приміських виноградниках, що належали патриціям-християнам, із яких не ув'язнено поки що нікого. На Палатині добре знали, що до прихильників Христа належать і Флавій, і Доміцилла, і Помпонія Грецина, і Корнелій Пудент, і Вініцій; сам імператор побоювався, що не вдасться переконати чернь, буцім такі люди підпалили Рим, а зараз ішлося про те, щоб переконати народ, отже кару та помсту відклали на майбутнє. Дехто вважав, що цих патриціїв урятував вплив Акти. Одначе думка ця була хибною. Петроній, розставшись із Вініцієм, дійсно пішов до Акти прохати допомоги для Лігії, та вона могла йому запропонувати лише сльози, – жила в забутті й у скорботі, а терпіли її тільки тому, що таїлася й од Поппеї, й од імператора.
Провідала все-таки Лігію у в'язниці, принесла їй одяг і їжу, а головне, цим застерегла від знущань з боку й так уже підкупленої сторожі.
Петроній усе не міг забути, що, коли б не він і не його затія забрати Лігію від Авла, вона, скоріше за все, не сиділа б тепер у в'язниці, крім того, прагнучи перемоги у грі з Тигелліном, не жалів ні часу, ні зусиль. Протягом кількох днів бачився з Сенекою, з Доміцієм Афром, із Криспініллою, через яку сподівався потрапити до Поппеї, з Терпносом і Діодором, із красенем Піфагором, і насамкінець із Алітуром і Парісом, яким зазвичай не відмовляв імператор ні в чому. З допомогою Хрисотеміди, що була тепер коханкою Ватинія, старався забезпечити собі навіть його підтримку, не жаліючи ні йому, ні іншим як обіцянок, так і грошей.
Та всі ці зусилля були марними. Сенека, сам невпевнений у завтрашньому дні, почав його переконувати, що християни, коли навіть і не спалили насправді Рим, мусять бути винищені для блага міста, – словом, обґрунтовував майбутню різанину інтересами держави. Терпнос і Діодор узяли гроші й не зробили нічого натомість. Ватиній іще й доніс імператору, що його намагалися підкупити. Лише Алітур, який спершу ставився вороже до християн, а тепер їх жалів, насмілився нагадати імператору про ув'язнену дівчину і просити за неї, але отримав тільки відповідь: