І, простягнувши кістляві руки, потрясав ними над похиленими головами, безстрашний, але ж і невблаганний навіть перед лицем смерті, на яку незабаром піти мали всі приречені. Після його слів почулися голоси: «Каємось у гріхах наших!», потім настала тиша і чути було тільки плач дітей і биття кулаками в груди. У Вініція кров захолола в жилах. Він, який усе сподівання покладав на милосерда Христа, почув тепер, що надійшов день гніву і що милосердя не здобути навіть смертю на арені. В голові в нього промайнула блискавкою думка, що апостол Петро інакше промовляв би до цих приречених на смерть, одначе грізні, повні фанатизму слова Криспа й це темне приміщення з ґратами, за якими було поле муки, і близькість її, і натовп жертв у смертній одежі – все це наповнило йому душу тривогою та жахом. Усе це, разом узяте, видалося йому в сто разів страшнішим, аніж найкривавіші битви, в яких він брав участь. Од задухи та спеки забракло йому повітря. Холодний піт виступив на чолі. Вініцій злякався, що може знепритомніти, як ті, об чиї тіла він спотикався, шукаючи в глибині приміщення, тож коли подумав іще, що будь-якої хвилини можуть відчинитися ґрати, почав гукати голосно Лігію та Урса, сподіваючись, що коли не вони, то якісь із тих, хто їх знає, озвуться.
І дійсно, відразу ж якийсь чоловік, наряджений ведмедем, смикнув його за тогу й відповів:
– Пане, вони залишились у в'язниці. Мене вивели останнім, і я бачив її хвору на ложі.
– Хто ти? – запитав Вініцій.
– Я – землекоп, у чиїй хаті апостол хрестив тебе, пане. Схопили мене три дні тому, а нині вже помру.
Вініцій зітхнув. Заходячи сюди, прагнув знайти Лігію, а тепер же готовий був дякувати Христу, що її тут немає, і в цьому вбачати знак його милосердя.
Тим часом землекоп смикнув його знову за тогу і сказав:
– Пам'ятаєш, пане, що це я провів тебе до виноградника Корнелія, де в сараї проповідував апостол?
– Пам'ятаю, – відповів Вініцій.
– Я бачив його пізніше, за день перед тим, як мене ув'язнили. Поблагословив мене і сказав, що прийде до амфітеатру перехрестити приречених. Хотів би глянути на нього в смертний час і бачити знак хреста, бо тоді легше мені буде померти, тож якщо знаєш, пане, де він є, скажи мені.
Вініцій притишив голос і сказав:
– Він між людьми Петронія, вдягнений рабом. Не знаю, де вони вибрали місце, та коли повернуся до цирку, побачу. Ти дивися на мене, коли вийдете на арену, я ж підведуся й поверну голову в їхній бік. Тоді зможеш відшукати його очима.
– Дякую тобі, пане, і мир тобі.
– Нехай Спаситель буде милостивим до тебе.
– Амінь.
Вийшовши з кунікулу, повернувся до амфітеатру, де його місце було поряд із Петронієм, серед інших августіанів.
– Є? – запитав його Петроній.
– Нема її. Лишилась у в'язниці.
– Послухай, що мені ще спало на думку, але, слухаючи мене, дивися, приміром, на Нігідію, аби здавалося, що ми розмовляємо про її зачіску… Тигеллін і Хілон у цю хвилину дивляться на нас… Отже, слухай: нехай Лігію покладуть у труну й винесуть із в'язниці як померлу, решту домислиш.
– Так, – відповів Вініцій.
Подальшу розмову перервав Туллій Сенеціон, який, нахилившись до них, сказав:
– Не знаєте, чи християнам дадуть зброю?
– Не знаємо, – відповів Петроній.
– Я б волів, аби дали, – мовив Туллій, – інакше арена занадто хутко стане схожою на ятки різників. Але який, одначе, розкішний амфітеатр!
І дійсно, видовище було чудовим. Нижні ряди, заповнені тогами, біліли як сніг. На позолоченому підвищенні сидів імператор у діамантовім намисті, із золотим вінцем на голові, біля нього красива і похмура Августа, обабіч них весталки, високі чиновники, сенатори в тогах із каймою, воєначальники в блискучих обладунках – словом, усе, що було в Римі могутнього, вельможного та багатого. В наступних рядах сиділи вершники, а ще вище чорніло море голів людських, над якими від стовпа до стовпа звисали гірлянди, сплетені з троянд, лілій, сон-трави, плюща та винограду.