Серед жертв, до яких тільки за хвилину мала надійти черга, був Крисп. Леви не встигли його розтерзати, тож призначено йому хрест, а він, завше готовий до смерті, радів думці, що настає його година. Вигляд у нього був незвичний, бо висохле його тіло було зовсім оголене, тільки пов'язка на стегнах, а на голові був вінок із троянд. Але в очах у нього блищала та ж сама невичерпна енергія й те ж саме обличчя, суворе і фанатичне, дивилось із-під вінка. Не змінилось і його серце, бо як колись у кунікулі погрожував гнівом Господнім пообшиваним у шкури побратимам, так і сьогодні грізно засуджував їх, замість того аби втішати.
– Дякуйте Спасителю, – говорив він, – що дозволяє вам померти такою смертю, якою помер сам. Може, частину гріхів ваших за це буде вам відпущено – все одно дрижіть, бо справедливості має бути дотримано і не може бути однакової нагороди для злих і добрих.
А словам його вторив стукіт молотків, якими прибивали руки й ноги жертв. Усе більше хрестів здіймалося на арені, він же звертався до тих, що стояли ще кожне біля свого хреста:
– Бачу розверсте небо, але також бачу й розверсту безодню… Сам не знаю, чи зможу звітувати Господу за своє життя, хоча вірив, і ненавидів зло, і боюся не смерті, а воскресіння, не мук, а суду, бо настає день гніву.
У цю мить з-поміж ближніх рядів озвався спокійний і врочистий голос:
– Не день гніву, а день милосердя, день спасіння та блаженства, бо говорю вам, що Христос пригорне вас, утішить і посадить по праву руку. Сподівайтесь, бо небо розкривається перед вами.
На ті слова всі погляди звернулися до лав; навіть ті, що вже висіли на хрестах, підвели бліді, змучені обличчя й подивилися в бік мовця.
А він наблизився аж до огорожі, що оточувала арену, й почав хрестити їх.
Крисп простягнув до нього руку, буцім бажаючи його вдарити, але побачивши його лице, опустив руку, коліна підломилися під ним, а вуста прошепотіли:
– Апостол Павло!
На великий подив циркових служителів, усі стали навколішки, кого ще не встигли розіпнути, і Павло з Тарса звернувся до Криспа:
– Криспе, не погрожуй їм, бо ще сьогодні будуть із тобою в раю. Ти вважаєш, що їх буде засуджено? Але хто їх засудить? Невже це зробить Бог, який оддав за них Сина свого? Невже Христос, який помер заради їхнього спасіння, як вони помирають для слави імені його? І як їх засудити може той, що любить? Хто звинувачуватиме обранців Божих? Хто скаже на цю кров: «Проклята?»
– Я ненавидів зло, отче, – відповів старий священик.
– Христос велів любити людей іще дужче, ніж ненавидіти зло, бо вчення його є любов, а не ненависть.
– Согрішив я в годину смерті, – відповів Крисп.
І почав бити себе кулаками в груди.
Тут розпорядник наблизився до апостола й запитав:
– Хто ти, що розмовляєш із засудженими?
– Римський громадянин, – відповів спокійно Павло.
Потім, звернувшись до Криспа, сказав:
– Сподівайся, бо це день милості, й помри спокійно, рабе Божий.
Два негри підійшли в ту хвилину до Криспа, щоб покласти його на хрест, а він глянув іще раз навколо й вигукнув:
– Браття мої, моліться за мене!
І лице його втратило звичну суворість; кам'яні риси прибрали виразу спокою та тихої радості. Сам розкинув руки вздовж поперечини хреста, щоб полегшити роботу, і, дивлячись просто в небо, почав гаряче молитися. Здавалося, нічого не відчуває, бо коли цвяхи впивалися в його долоні, ані найменшого здригання не було в його тілі, ані на обличчі його не з'явилося жодної гримаси болю: молився, коли прибивали йому ноги, коли підіймали хрест і втоптували навколо землю. Лише коли глядачі зі сміхом та вигуками почали заповнювати амфітеатр, брови старого ледь ворухнулися, буцім од гніву, що язичницький люд порушує тишу та спокій блаженної його смерті.
На той час поставлено було всі хрести, так що на арені утворився ніби ліс із людьми, які висіли на деревах. На поперечини хрестів і на голови мучеників падали промені сонця, на арені ж широкі тіні, створюючи чорні переплутані ґрати, між якими просвічував жовтий пісок. Було це видовище, в якому публіці головну розкіш становило повільне вмирання людей. Але ніколи раніше не бачили такої густоти хрестів. Арена була ними набита так щільно, що служителі насилу між ними протискувалися. Скраю висіли переважно жінки, але Криспа, як проводиря, поставлено якраз проти імператорського подіуму, на величезному хресті, обвитому внизу жимолостю. Ніхто з жертв іще не сконав, але деякі з тих, яких прибито найпершими, зомліли. Ніхто не стогнав і не благав пощади. Одні висіли з головами, похиленими на плече або на груди, ніби вони спали, інші буцім у задумі, деякі дивилися ще в небо й тихо ворушили вустами. У цьому страшному лісі хрестів, у цих розіпнутих тілах, у мовчанні жертв було все-таки щось зловісне. Люд, який після частування, ситий і веселий, заходив з вигуками до цирку, замовк, не знаючи, на якому тілі затримати погляд і що думати. Голизна розпластаних на хрестах жіночих тіл перестала дражнити почуття глядачів. Не билися навіть об заклад, хто раніше сконає, що робили завжди, коли на арені було менше розіп'ятих. Здавалося, що імператор нудьгує також, бо, вертячи головою, поправляв лінивим рухом своє намисто, а лице його було в'ялим і сонним.