– Певно, – говорив він собі, – імператор із Тигелліном призначають її на якесь особливе, страшніше від усіх видовище, і Вініцій скоріше сам загине, ніж зуміє її звільнити.
Вініцій, одначе, теж втратив сподівання, що йому вдасться її визволити. Нині міг це зробити лише Христос. Молодому трибунові вже йшлося тільки про те, щоб міг із нею побачитись у в'язниці.
З якогось часу не давала йому спокою думка, що Назарій влаштувався ж усе-таки в Мамертинській в'язниці як найманець для винесення трупів, отже, вирішив і собі спробувати цей шлях.
Підкуплений за величезну суму доглядач Смердючих Ям погодився його взяти в число своїх людей, яких щоночі посилав за трупами до в'язниці. Небезпеки бути впізнаним для Вініція було небагато. Цьому сприяли: темрява, одяг раба й погане освітлення в'язниці. Зрештою, кому могло спасти на думку, щоб патрицій, онук і син консулів, міг перебувати серед могильщиків, наражаючись на небезпеку вдихання випарів в'язниці та Смердючих Ям, став до роботи, до якої людей змушувала тільки неволя або надзвичайні злидні?
Але він, коли настав довгожданий вечір, з радістю обв'язав стегна та обгорнув голову ганчіркою, просоченою скипидаром, і з хвилюванням у серці вирушив разом з гуртом інших могильщиків на Есквілін.
Преторіанці, які охороняли в'язницю, не чинили їм перешкод, усі ж бо забезпечені були відповідними тесерами, які центуріон перевіряв при світлі ліхтаря. За хвилину великі залізні двері відчинилися перед ними, і вони ввійшли.
Вініцій побачив перед собою величезний склепінчастий підвал, із якого був вихід до інших. Тьмяні каганці освітлювали приміщення, переповнене людьми. Одні лежали під стінами, чи то занурені в сон, чи то мертві. Інші оточили велику посудину з водою, що стояла посередині, з якої пили, наче змучені пропасницею, деякі сиділи на землі, обпершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, де-не-де спали діти, попритулявшись до матерів. Навколо чулися то стогони й голосне прискорене дихання хворих, то плач, то шепотіння молитви, то спів гімну впівголоса, то прокльони охоронців. У задушливому повітрі підземелля відчувався трупний сморід. У похмурих глибинах ворушилися темні постаті, ближче ж, при миготливих каганцях, видно було бліді, перелякані обличчя, виснажені голодом, зі згаслими або запаленими гарячкою очима, з посинілими губами, зі струмками поту на лобах і злиплим волоссям. По кутках голосно марили хворі, інші просили води, деякі – щоб їх вели на смерть. А була ж це в'язниця менш страшна, ніж старий Тулліанум. У Вініція від вигляду цього підвалу підкосилися ноги й перехопило подих. Від думки, що Лігія перебуває в цьому жахливому убозтві, волосся заворушилося на голові, а на вустах завмер крик розпачу. Амфітеатр, ікла диких звірів, хрести – все було ліпше від цих страхітливих, заповнених трупним смородом підземель, у яких благальні людські голоси повторювали з усіх кутків:
– Ведіть нас на смерть!
Вініцій впився нігтями в долоні, бо відчував, що слабне і ось-ось знепритомніє. Все, що досі пережив, любов і скорботу, заступило бажання смерті.
Раптом пролунав поряд з ним голос доглядача Смердючих Ям:
– А скільки маєте нині трупів?
– Буде з дюжину, – відповів тюремний наглядач, – але до ранку буде більше, бо там уже деякі доходять під стінами.
І почав нарікати на жінок, які переховують мертвих дітей, щоб довше їх мати біля себе і не віддавати, поки можна, до Смердючих Ям. Доводиться відшукувати трупи лише по запаху, через них повітря, й так страшне, псується ще дужче. «Волів би бути рабом у сільському ергастулі, – сказав він, – аніж охороняти цих собак, які гниють за життя». Доглядач Ям утішав його, стверджуючи, що його служба не легша. Протягом цього часу до Вініція повернулося відчуття реальності, й він почав роззиратися в підземеллі, в якому марно шукав очима Лігію, думаючи при тому, що може її взагалі не побачити, допоки буде жива. Підвалів таких було кільканадцять, сполучених між собою щойно викопаними коридорами, могильщики ж заходили тільки в ті приміщення, з яких треба було забирати тіла померлих, тож Вініція охопив страх: захід, що коштував йому стількох зусиль, може виявитися марним.
На щастя, його патрон прийшов йому на допомогу.
– Трупи зараз же треба виносити, – сказав він, – бо зараза найдужче передається через них. Інакше помрете й ви, і в'язні.
– На всі підвали нас десятеро, – відповів наглядач, – і мусимо ж спати.
– То я тобі залишу чотирьох моїх людей, які вночі ходитимуть по підвалах і дивитимуться, чи не помер хто.