– Хілоне! Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!
Грек підвів голову, розкинув руки в сторони й завмер. Повний місяць осяяв його побіліле волосся й також біле, нерухоме, ніби мертве або висічене з мармуру обличчя. Хвилини минали одна за одною; з великих пташарень у садах Доміції почав долітати спів півнів, а він усе стояв навколішках, подібний до надмогильної статуї.
Врешті повернувся із заціпеніння, підвівся і запитав апостола:
– Що маю зробити перед смертю, отче?
Павло, відійшовши від роздумів над величчю могутності, якій не можуть чинити опір навіть душі таких людей, як цей грек, відповів:
– Сподівайся і свідчи істину!
Після чого вийшли разом. Біля воріт саду апостол іще раз поблагословив старого, і вони розсталися, бо цього вимагав сам Хілон, передбачаючи: після того, що сталось, імператор і Тигеллін накажуть його схопити.
І він не помилився. Повернувшись до себе, застав свій дім оточеним преторіанцями, що схопили його й під орудою Сцевіна повели на Палатин.
Імператор уже відпочивав, але Тигеллін чекав і, побачивши нещасного грека, привітався до нього з обличчям спокійним, але зловісним…
– Ти здійснив злочин образи величності, – сказав йому, – і кара тебе не мине. Але якщо завтра засвідчиш у амфітеатрі, що був п'яний і безумний, а винуватцями пожежі є християни, кара твоя обмежиться шмаганням батогами та вигнанням.
– Не можу, пане! – відповів тихо грек.
А Тигеллін підійшов до нього повільним кроком і також голосом притишеним, але страшним, запитав:
– Як це не можеш, собако грецький? Невже ти не був п'яний і невже не розумієш, що на тебе чекає? Поглянь туди!
І, сказавши це, показав на куток атрію, де обабіч довгої дерев'яної лави стояли в темряві чотири нерухомі фракійські раби з мотузками та обценьками в руках.
А Хілон відповів:
– Не можу, пане!
Тигелліна почала розбирати лють, але він іще стримував себе.
– Ти бачив, як помирають християни? – запитав. – Хочеш так померти?
Старий підвів догори зблідле обличчя; якийсь час губи його ворушилися тихо, потім відповів:
– І я вірую в Христа!..
Тигеллін подивився на нього зі здивуванням:
– Собако, ти збожеволів насправді!
І раптом накопичена в його грудях лють прорвалася. Підскочивши до Хілона, схопив його обома руками за бороду, звалив на підлогу й почав топтати, повторюючи з піною на губах:
– Відречешся! Відречешся!..
– Не можу! – відповів йому з підлоги Хілон.
– Взяти на муки його!
Почувши наказ, фракійці схопили старого й поклали його на лаву, потім, прив'язавши його до неї мотузками, почали обценьками стискати його худющі ноги. Але він, коли його прив'язували, покірно цілував їхні руки, потім же заплющив очі й лежав, як мертвий.
Одначе був живий, бо коли Тигеллін нахилився над ним і ще раз його запитав: «Відречешся?» – побілілі губи ворухнулися злегка і видали ледве чутний шепіт:
– Не… можу!..
Тигеллін наказав припинити тортури й заходив по атрію з обличчям, спотвореним гнівом, але водночас і безпорадністю. Нарешті, очевидно, щось йому спало на думку, бо повернувся до фракійців і сказав:
– Вирвати йому язик!
Розділ LXIII
П'єсу «Aureolus» давали зазвичай у театрах або амфітеатрах, так улаштованих, що вони могли розділятись і виходило ніби дві сцени. Але після видовища в імператорських садах од цього відмовилися, бо дбали про те, щоб якомога більше людей могли бачити смерть прибитого до хреста раба, що його за п'єсою пожирає ведмідь. У театрах роль ведмедя грав зашитий у ведмежу шкуру актор, але цього разу, одначе, дійство мало бути «правдивим». Це була нова вигадка Тигелліна. Імператор спочатку сказав, що не прийде, але, піддавшись умовлянням фаворита, змінив рішення. Тигеллін пояснив йому, що після події в садах тим паче імператор має показатися народу, і заодно переконав, що розіп'ятий раб не зможе його образити, як зробив це Крисп. Люд був дещо пересичений і втомлений кровопролиттям, тож обіцяно було нове роздавання лотерейних білетів і подарунків, а заодно вечірнє частування, вистава ж мала відбуватися ввечері в щедро освітленому амфітеатрі.
Ось чому на смерканні весь будинок наповнився людьми. Августіани з Тигелліном на чолі прибули всі, не стільки заради самого видовища, скільки для того, щоб виявити після останньої події імператору свою відданість та побазікати про Хілона, про якого говорив увесь Рим.
Тож розповідали одне одному на вухо, що імператор, повернувшись із садів, оскаженів і не міг заснути, що його мучили страхи і жахливі видіння, наслідком яких назавтра оголосив свій негайний виїзд до Ахайї. Інші рішуче заперечували це, стверджуючи, що тепер буде ще нещаднішим до християн. Не бракувало і боягузів, які передбачали, що звинувачення, яке Хілон кинув у лице імператору перед натовпом, може мати найгірші наслідки. Зрештою були й такі, які через людяність прохали Тигелліна припинити подальші переслідування.