А людина і звір усе стояли в жахливому напруженні, мовби вкопані в землю.
Раптом глухе, схоже на стогін ревіння почулося з арени, після якого з усіх грудей вирвався зойк і знову запанувала тиша. Людям здавалося, що вони бачать сон, – ось потворна голова бика почала хилитися набік у залізних руках варвара.
А обличчя лігійця, шия і плечі зробилися пурпурними, спина вигнулася ще крутіше. Видно було, що збирає решту своєї надлюдської сили, але що йому вже її ненадовго вистачить.
Усе глухіше, хрипкіше та все болісніше ревіння тура змішалося з диханням велетня. Голова звіра все більше хилилася набік, і з пащі висунувся довгий запінений язик.
Іще хвилина, і до слуху глядачів, які сиділи ближче, долетів наче тріск зламаної кістки, після чого звір повалився на землю зі скрученими в'язами.
Тоді велетень як оком змигнути зірвав мотузки з його рогів і, взявши дівчину на руки, відсапувався, переводив подих.
Лице його зблідло, волосся злиплося від поту, плечі й руки, здавалося, були облиті водою. Хвилину стояв так, мовби безтямний, потім усе-таки підвів очі й почав дивитися на глядачів.
Амфітеатр скаженів.
Стіни будівлі задрижали від крику десятків тисяч глядачів. Од часу початку видовищ не пам'ятали такого захвату. Ті, що сиділи у верхніх рядах, покинули свої місця й почали спускатися вниз, товплячись у проходах між лавами, аби ближче придивитися до силача. З усіх кінців залунали голоси про пощаду, пристрасні, наполегливі, що перетворилися на єдиний загальний крик. Цей велетень став тепер дорогим для цього залюбленого в силу люду і першою особою в Римі.
Він же зрозумів, що натовп вимагає, аби йому було подаровано життя й повернено волю, але, очевидно, його турбувала не лише власна доля. Якусь хвилину роззирався навколо, потім наблизився до імператорського подіуму і, погойдуючи тіло дівчини на витягнутих руках, підвів очі з благальним поглядом, ніби промовляючи: «Змилуйтеся над нею! Її врятуйте! Я для неї це зробив!»
Глядачі добре зрозуміли, чого він хоче. Вигляд непритомної дівчини, що проти величезного лігійця видавалася малим дитям, зворушив натовп, вершників і сенаторів. Її тендітне тіло, таке біле, мовби вирізьблене з алебастру, її непритомність, жахлива небезпека, з якої визволив її велетень, і, врешті, її краса та його відданість вразили серця. Деякі думали, що це батько благає змилуватися над його дитям. Жалість спалахнула раптовим полум'ям. Досить уже крові, досить смерті, досить мук. Придушені слізьми голоси почали волати про помилування для обох.
Урс тим часом посувався навколо арени і, погойдуючи весь час на руках дівчину, рухом і очима благав зберегти їй життя. У цю мить Вініцій зірвався з місця, перескочив через бар'єр, який відокремлював перший ряд від арени, і, підбігши до Лігії, накрив тогою її оголене тіло.
Потім роздер свою туніку на грудях, відкриваючи шрами, що лишилися після ран, які він дістав у вірменській війні, і простягнув руки до людей.
Несамовитість натовпу в амфітеатрі перевершила всі межі. Чернь затупала і завила. В голосах, що вимагали пощади, чулася погроза. Люд заступався вже не тільки за атлета, але ставав на захист дівчини, воїна та їхньої любові. Тисячі глядачів повернули обличчя до імператора, в очах палав гнів, кулаки стискалися. Той зволікав і вагався. До Вініція, щоправда, не відчував ненависті й зовсім не бажав смерті Лігії, але волів би тіло дівчини бачити розпореним рогами бика або розтерзаним іклами хижаків. Як його жорстокість, так і його звироднілі уява та жадоба знаходили якусь розкіш у таких видовищах. А тут народ хотів його позбавити задоволення. Ця думка гнівом відбилася на його гладкому обличчі. Самолюбство не дозволяло йому також піддаватися волі натовпу, а водночас і відкинути її не смів через вроджене боягузтво.