Тож почав дивитися, чи принаймні серед августіанів не побачить повернутих униз пальців на знак смерті. Але Петроній тримав піднесену руку вгору, дивлячись при тому майже з викликом у його лице. Забобонний, але схильний до захоплення Вестин, який боявся духів, а не боявся людей, давав знак пощади. Те ж саме робив сенатор Сцевін, і Нерва, і Туллій Сенеціон, і старий, славетний полководець Осторій Скапула, і Антистій, те ж саме робив Пізон, і Венет, і Криспін, і Мінуцій Терм, і Понтій Телезін, і найповажніший, шанований усім народом Трахея. Бачачи це, імператор одставив смарагд від ока з виразом презирства та образи, і в цей час Тигеллін, якому хотілося зробити на зло Петронію, нахилився до нього і сказав:
– Не поступайся, божественний, маємо преторіанців.
Тоді Нерон повернувся в бік преторіанців, на чолі яких був суворий і відданий йому досі душею й тілом Субрій Флав, і побачив щось надзвичайне. Грізне обличчя старого трибуна було залите слізьми, і руку він тримав піднятою вгору на знак милосердя.
Тим часом глядачів охопило божевілля. Курява знялася від тупоту ніг і повисла над амфітеатром. Серед вигуків почулися голоси: «Агенобарб! Матеревбивця! Палій!»
Нерон злякався. Народ був у цирку всевладним. Колишні імператори, особливо Калігула, дозволяли собі часом іти проти його волі, що, зрештою, викликало завжди заворушення, аж до кровопролиття. Але Нерон перебував у іншому становищі. Передовсім, як комедіант і співак, потребував прихильності люду, по-друге, хотів мати його на своєму боці проти сенату й патриціїв, і, врешті, після пожежі Рима намагався всіляко задобрити його і спрямувати гнів його проти християн. Зрозумів урешті, що противитися довше було просто небезпечно. Заворушення, почавшись у цирку, могло охопити все місто й мати непередбачувані наслідки.
Тож іще раз поглянув на Субрія Флава, на центуріона Сцевіна, що був родичем сенатора, на солдатів і, бачачи всюди нахмурені брови, зворушені обличчя та спрямовані на нього погляди, подав знак пощади.
Тоді грім оплесків прокотився від верху до низу амфітеатру. Люд упевнений уже був, що засуджені житимуть, позаяк від цієї хвилини підпадали вони під його покровительство, і навіть імператор не посмів би переслідувати їх надалі своєю помстою.
Розділ LXVII
Четверо віфінців несли обережно Лігію до дому Петронія, а Вініцій та Урс ішли збоку, поспішаючи, щоб якнайскоріше віддати її в руки лікаря-грека. Йшли мовчки, оскільки по завершенні цього дня не могли здобутися на розмову. Вініцій був і досі в напівзабутті. Повторював собі, що Лігію врятовано, що не загрожує їй ні в'язниця, ні смерть у цирку, що нещастя їхні скінчилися раз і назавжди і що забирає її додому, аби не розлучатися більше з нею. І здавалося йому, що це радше початок якогось іншого життя, а не дійсність. Час від часу нахилявся до розкритих нош, аби дивитися на кохане обличчя, яке при світлі місяця здавалося йому сонним, і подумки повторював: «Це вона! Христос її спас!» Пригадував собі також, що до споліарію, куди вдвох із Урсом однесли Лігію, зайшов невідомий йому лікар і запевнив його, що дівчина жива й буде жити. Думка про це так радістю наповнювала йому груди, що часом підупадав на силі й спирався на плече Урса, неспроможний іти самотужки. Урс же дивився в усіяне зорями небо й молився.
Ішли швидко вулицями, на яких щойно споруджені будинки яскраво біліли в місячнім сяйві. Місто було порожнім. Де-не-де тільки гуртики людей, увінчані плющем, співали й танцювали перед портиками під звуки флейт, скориставшись чудовою ніччю та святковою порою, що тривала від початку ігор. Лише коли вже були недалеко від домівки, Урс перестав молитися й заговорив тихо, наче боячись розбудити Лігію:
– Пане, це Спаситель урятував її від смерті. Коли я побачив її на рогах тура, почув у душі голос його: «Захищай її!» – і це був без сумніву голос агнця. В'язниця висмоктала з мене силу, але він мені повернув її на той час і він надихнув цей жорстокий люд заступитися за неї. Нехай буде воля його!
І Вініцій відповів:
– Нехай уславленим буде ім'я його!..
Але більше говорити не міг, позаяк раптом відчув, що ридання вириваються з грудей. Охопило його нестримне бажання впасти на землю й дякувати Спасителю за чудо і милосердя.