І, мабуть, думав тоді про ті тисячі дітей своїх, розтерзаних дикими звірами, про ті хрести, якими заповнені були арени, і про ті стовпи вогненні в садах Звіра, бо сказав із печаллю великою. Вініцій і Лігія помітили також, що волосся його зовсім побіліло, вся постать похилилася, а в обличчі стільки мав смутку та болю, мовби пройшов крізь усі болі та муки, крізь які пройшли жертви жорстокості й безумства Нерона. Але обоє розуміли вже, що, коли Христос віддав себе на муки та смерть, не може ухилятися від неї ніхто. І все-таки серця їхні краялися, коли вони бачили апостола, пригніченого тягарем літ, старань і скорботи. Але Вініцій, який через кілька днів збирався відвезти Лігію до Неаполіса, де мали зустріти Помпонію та з нею вирушити далі, на Сицилію, почав його благати, щоб разом з ними покинув Рим.
Але апостол поклав руку на його голову і відповів:
– Чую в душі слова Господа, які на морі Тиберіанському сказав мені: «Коли ти був молодшим, підперізувався сам і ходив, куди хотів, але коли постарієш, простягнеш руки свої, й інший підпереже тебе і поведе, куди ти не хочеш». Тому вірно буде, коли я піду за стадом моїм.
А коли замовкли, не розуміючи, що говорить, додав:
– Добігають кінця старання мої, але гостинність і відпочинок знайду тільки в домі Господа.
Потім звернувся до них, говорячи: «Пам'ятайте мене, бо я вас любив, як батько любить дітей своїх, а що в житті робитимете, робіть для слави Господа».
Сказавши так, підніс над ними свої старечі тремтячі долоні та благословив їх, вони ж пригорнулися до нього, відчуваючи, що це, може, останнє благословення з його рук.
Судилось їм, одначе, зустріти його ще раз. Через кілька днів Петроній приніс грізну звістку з Палатину. Виявили там, що один із вільновідпущеників імператора був християнином, і знайшли в нього листи апостолів Петра й Павла з Тарса, а також послання Якова, Юди та Івана. Про перебування Петра в Римі було вже відомо Тигеллінові, але він вважав усе-таки, що той загинув разом із тисячами інших християн. Тепер виявилося, що два головні проповідники нової віри й досі живі й мешкають у столиці, тож велено було відшукати їх, схопити за всяку ціну, позаяк сподівалися, що тільки з їхньою смертю останнє коріння ненависної секти буде вирвано. Петроній чув од Вестинія, що сам імператор наказав, аби протягом трьох днів і Петро, і Павло з Тарса були вже в Мамертинській в'язниці, і що цілі загони преторіанців послано обшукувати всі будинки на Затибрі.
Вініцій, почувши про це, вирішив попередити апостола. Ввечері вдвох із Урсом, одягнувши галльські плащі, які закривали обличчя, вирушили до будинку Міріам, у якому перебував Петро, – будинок стояв аж на краю Затибря, біля підніжжя Янікульського пагорба. Дорогою бачили будинки, оточені солдатами, якими командували незнайомі люди. У кварталі було неспокійно, подекуди збиралися гурти цікавих. Тут і там центуріони перевіряли затриманих, випитуючи в них про Петра Симона та про Павла з Тарса.
Урс і Вініцій, випередивши солдатів, дійшли все-таки благополучно до оселі Міріам, у якій застали Петра, оточеного жменькою віруючих. Тимофій, помічник Павла з Тарса, і Лін перебували також біля нього.
На звістку про близьку небезпеку Назарій випровадив усіх по критому переходу до садової хвіртки, а потім до покинутих каменоломень, віддалених на кількасот кроків од Янікульської брами. Урсу довелося нести Ліна, кістки якого, поламані при тортурах, досі не зрослися. Опинившись у підземеллі, відчули себе в безпеці та при світлі каганця, запаленого Назарієм, почали тихо радитись, як урятувати дорогоцінне для них життя апостола.
– Отче, – сказав йому Вініцій, – нехай завтра на світанні Назарій виведе тебе з міста до гір Альбанських. Там тебе зустрінемо й заберемо до Анція, де чекає корабель, який має повезти нас обох до Неаполіса й на Сицилію. Щасливими будуть той день і година, коли ввійдеш до мого дому і поблагословиш моє вогнище.
Інші слухали його з радістю і, звертаючись до апостола, наполягали:
– Погодься, пастирю наш, бо не можна тобі залишатися в Римі. Збережи слово істини живе, аби не згинула вона разом з нами і з тобою. Послухайся нас, благаємо тебе, як батька.
– Зроби це в ім'я Христа! – закликали інші, хапаючись за край одягу його.