І так метався, шаленів, грав, співав, змінював наміри, змінював цитати, перетворював життя своє і світу на якийсь недоречний, фантастичний і водночас жахливий сон, на верескливу виставу, що складалася з пихатих фраз, кепських віршів, стогонів, сліз і крові, а тим часом хмара на Заході росла і з кожним днем набирала сили. Чаша терпіння переповнилася, блазенська комедія, очевидно, добігала кінця.
Коли вісті про Гальбу і прилучення Іспанії до бунту дійшли до його слуху, оскаженів. Розбивав кубки, перекинув бенкетний стіл і почав видавати накази, яких ні Гелій, ні сам Тигеллін не наважувалися виконати. Перебити всіх галлів, які мешкають у Римі, потім підпалити ще раз місто, випустити звірів із віваріїв, а столицю перенести до Александрії – усе це видавалося йому діяннями великими, вражаючими і легкими. Та вже дні його всемогутності минули, й навіть спільники його колишніх лиходійств почали дивитися на нього як на безумця.
Смерть Віндекса та розбрат у лавах бунтівних легіонів, здавалося, все-таки знову переважать на чашах терезів на його користь. Уже нові бенкети, нові тріумфи й нові вироки обіцяно було в Римі, коли якось уночі з табору преторіанців примчав на змиленому коні гонець з повідомленням, що в самому місті солдати підняли прапор бунту й оголосили Гальбу імператором.
Імператор спав у час прибуття гінця, але, прокинувшись, даремно гукав охоронців, які мали пильнувати вночі біля його дверей. У палаці було вже порожньо. Раби тільки грабували у віддалених закутках усе, що потрапить під руку. Але його вигляд наполохав їх, він же блукав самотній по палацу, наповнюючи його вигуками тривоги й розпачу.
Врешті все-таки вільновідпущеники Фаон, Спір та Епафродіт прибули рятувати його. Переконували його втікати, не гаючи жодної хвилини, але він усе ще тішив себе якимись сподіваннями. А коли б, вбраний у жалобу, виголосив промову до сенату, чи сенат би устояв перед його слізьми та красномовством? Коли б ужив усе своє ораторське мистецтво, весь свій пафос і акторський талант, чи хтось у світі зміг би йому чинити спротив? Чи йому не дали б хоч префектуру в Єгипті?
А вони, звиклі до плазування, не сміли ще заперечити прямо, застерегли його тільки, що перш ніж він дійде до Форуму, люд розірве його на шматки, і пригрозили: якщо він не сяде негайно на коня, вони покинуть його також.
Фаон запропонував йому схованку на своїй віллі за Номентанською брамою. За хвилину сіли на коней і, накривши голови плащами, помчали до міської околиці. Ніч добігала кінця. На вулицях панував уже все-таки рух, провіщаючи надзвичайність становища. Солдати поодинці та малими загонами розійшлися по місту. Недалеко від табору кінь імператора раптом шарпнувся вбік, злякавшись трупа. Плащ зсунувся з голови вершника, і солдат, який у ту саму мить опинився біля нього, впізнавши імператора, але вражений раптовою зустріччю, лише віддав йому честь. Проїжджаючи повз табір преторіанців, почули голосні вигуки, що славили Гальбу. Нерон зрозумів нарешті, що наближається година смерті. Опанував його страх і докори сумління. Говорив, що бачить перед собою темряву у вигляді чорної хмари, а з хмари тієї висуваються до нього обличчя, в яких упізнає матір, дружину та брата. Зуби в нього цокотіли від жаху, а все-таки його душа комедіанта знаходила ніби якусь насолоду в грізних подіях. Бути всемогутнім володарем землі й утратити все – видавалося йому вершиною трагедії. Тож, вірний собі, грав першу в ній роль до кінця. Опанувала його гарячка цитат і палке бажання, щоб присутні запам'ятали їх для нащадків. Іноді говорив, що хоче померти, і гукав Спікула, який убивав майстерніше за всіх гладіаторів. Іноді декламував: «Мати, дружина й отець наказують вмерти мені!» Все-таки пробуджувались у ньому час від часу спалахи сподівання – марного, дитинного. Він знав, що йде на смерть і, водночас не вірив у це.
Номентанську браму застали відчиненою. Їдучи далі, проминули Остріан, де проповідував і хрестив Петро. Удосвіта були на віллі Фаона.