Тут замовк, поміркував, але за хвилину сказав:
«Горе мені! Хто ж привів його до цього будинку, якщо не я?.. Його вільновідпущеники й раби знають, що я до нього приходив, а деякі знають, з якою метою. Що буде, коли звинуватять мене, що я зумисне вказав йому дім, у якому спіткала його смерть? Хоч би й з'ясувалося потім у суді, що я її не хотів, і так скажуть, що я її спричинив… А він же патрицій, отже ні в якому разі мені не уникнути покарання. Та коли б я потай покинув Рим і подався кудись подалі, то викликав би тим велику підозру».
І так, і так було погано. Лишалося тільки вибрати, котре лихо менше. Рим був величезним містом, одначе Хілон відчував, що може йому в нім бути затісно. Бо всякий інший міг би піти просто до префекта стражників, розповісти, що сталося, і, хоч би й упала на нього якась підозра, чекати спокійно слідства. Та все минуле Хілона було таким, що більш близьке знайомство чи то з префектом стражників, чи то з префектом міста мусило б завдати йому вельми серйозних неприємностей, а на додачу посилити всілякі підозри, що могли б спасти на думку чиновників.
З другого боку, втеча була б утвердженням Петронія в думці, що Вініція зраджено і вбито внаслідок змови. А Петроній же був людиною впливовою, що міг мати до своїх послуг поліцію всієї держави, і неодмінно постарався б знайти винуватців хоч би й на краю світу. Одначе Хілонові спало на думку, чи не звернутися просто до нього й не розповісти йому, що трапилося. Так! Це найліпший вихід. Петроній був людиною спокійною, й Хілон міг бути певним того, що він його принаймні вислухає до кінця. Петроній, який знав справу з самого початку, скоріше також повірив би в невинуватість Хілона, ніж префекти.
Одначе, щоби вирушити до нього, треба було з'ясувати напевно, що сталося з Вініцієм, Хілон же того не знав. Щоправда, бачив лігійця, як той прокрадався до ріки з тілом Кротона, але не більше. Вініцій міг бути вбитим, але міг бути також пораненим або захопленим християнами. Тепер тільки Хілонові спало на думку, що християни напевне б не відважилися вбити таку впливову людину, августіана й високого воєначальника, бо такий вчинок міг накликати на них усіх утиски. Вірогіднішим було, що затримали його примусово, щоб дати Лігії час для переходу в іншу схованку.
Думка ця підбадьорила Хілона.
«Якщо той лігійський дракон його не розтерзав при першому нападі, то живий, а якщо живий, тоді сам дасть свідчення, що я його не зрадив, і тоді не тільки нічого мені не загрожує, але (о Гермесе, розраховуй знову на дві телиці!) з'являються переді мною нові можливості… Можу повідомити одному з вільновідпущеників, де має шукати свого володаря, а чи він звернеться до префекта, чи ні, то його справа, мені б лишень не звертатися… Можу також піти до Петронія й розраховувати на нагороду… Шукав Лігію, тепер шукатиму Вініція, а потім знову Лігію… Треба все-таки спершу дізнатися, чи живий, чи вбитий».
Тут він подумав, що міг би вночі піти до пекаря Демаса й запитати про це в Урса. Але думку цю він одразу ж відкинув. Волів би не мати ніякої справи з Урсом. Міг слушно припускати, що коли Урс не вбив Главка, то, напевно, дістав засторогу від одного зі старійшин християнських, якому відкрив свій намір, що то справа нечиста і що хотів його до неї намовити якийсь зрадник. Зрештою, на саму тільки згадку про Урса дрож пронизував Хілона з голови до п'ят. Натомість подумав, що ввечері пошле Евриція дізнатися, що і як, до того будинку, де все сталося. Тим часом треба попоїсти, скупатися та відпочити. Безсонна ніч, дорога до Остріану і втеча із Затибря натомили його над усяку міру.
Одна річ тішила його: мав при собі два гаманці – той, що Вініцій дав йому вдома, і той, який кинув йому, повертаючись із цвинтаря.
З огляду на цю щасливу обставину, як і з огляду на всілякі хвилювання, що їх пережив, Хілон вирішив добряче попоїсти й випити ліпшого вина, ніж зазвичай.
І, коли врешті відчинилася винарня, вчинив це в такій значній мірі, що забув про купання. Хотілося йому передовсім спати, сонливість знесилила його так, що повернувся, тиняючись, до свого помешкання в Субурі, де чекала на нього куплена за гроші Вініція рабиня.