Там, увійшовши до темного, як лисяча нора, кубікулу, впав на постіль і миттю заснув.
Прокинувся тільки ввечері, а радше збудила його рабиня, – хтось, мовляв, шукає його й хоче притьмом із ним бачитися.
Хілон, який чутко спав, умить підхопився, накинув поспіхом плащ із каптуром і, відсторонивши рабиню, виглянув обережно надвір.
І обімлів! Бо через двері кубікулу побачив велетенську постать Урса.
При цьому відчув, що ноги й голова його стають холодними як лід, серце перестає битися в грудях, по спині повзуть рої мурашок… Якийсь час не міг вимовити й слова, потім, одначе, цокаючи зубами, сказав, а радше, простогнав:
– Сіро! Немає мене… не знаю… цього… доброго чоловіка…
– Я сказала, що ти вдома і що спиш, володарю, – заперечила рабиня, – він же вимагав тебе розбудити…
– О боги!.. Кажу ж тобі…
Але тут Урс, роздратований зволіканням, наблизився до дверей кубікулу і, пригнувшись, просунув у дверний отвір голову.
– Хілоне Хілонід! – погукав.
– Pax tecum! Pax, pax! – відповів Хілон. – О найліпший із християн! Так! Я Хілон, але це помилка… Я не знаю тебе!
– Хілоне Хілонід, – повторив Урс. – Пан твій, Вініцій, кличе тебе, щоб ішов до нього за мною.
Розділ XXIII
Вініцій прийшов до тями від пронизливого болю. В першу мить не міг зрозуміти, де він є і що з ним діється. В голові шуміло, й очі застилала імла. Поступово, одначе, поверталася до нього притомність, і врешті крізь цю імлу побачив трьох схилених над ним людей. Двох упізнав: один був Урс, другий – той старий, якого збив з ніг, виносячи Лігію. Третій, зовсім незнайомий, тримав його ліву руку й, торкаючи її від ліктя аж до плеча та ключиці, завдавав йому болю, такого страшного, що Вініцій, подумавши: напевно, це якісь особливі тортури, вигадані з помсти, – процідив крізь зуби:
– Убийте мене.
Але вони не звертали уваги на його слова, ніби й не чули їх, або ніби сприймали за звичайний стогін страждання від болю. Урс, зі своїм стурбованим, а водночас і грізним обличчям варвара, тримав білий клапоть, подертий на довгі смуги, старий же мовив до людини, що натискала на руку Вініція:
– Главку, ти певен, що та рана на голові не є смертельною?
– Саме так, шановний Криспе, – відповів Главк. – Служачи рабом на флоті, а потім мешкаючи у Неаполісі, я лікував багато ран, і з грошей, отриманих од цієї справи, викупив урешті себе і своїх… Рана на голові легка. Коли цей чоловік (тут кивком голови вказав на Урса) одібрав у молодика дівчину і штовхнув його до стіни, той, мабуть, падаючи, затулився рукою, яку забив і зламав, але зате врятував голову – і життя.
– Не одного вже з братів мав під своєю опікою, – відповів Крисп, – і знають тебе як досвідченого лікаря… Тому й послав я по тебе Урса.
– Який дорогою признався мені, що ще вчора готовий був мене вбити.
– Але, перш ніж тобі, відкрив свій намір він мені – я ж, знаючи тебе і твою любов до Христа, пояснив йому, що не ти зрадник, а той незнайомець, який на вбивство хотів його намовити.
– То був злий дух, а я вважав його за ангела, – зітхнувши, сказав Урс.
– Колись іншим разом розповіси мені про це, – мовив Главк, – а тепер мусимо думати про пораненого.
І, сказавши це, заходився вправляти руку Вініція, який, хоча Крисп кропив йому лице водою, раз по раз непритомнів од болю. Була це, зрештою, щаслива для нього обставина, не відчував-бо вправляння ноги і перев'язування зламаної руки, яку Главк затис між двома ввігнутими дощечками, а потім обв'язав швидко й туго, щоби була нерухома.
Але по закінченні операції Вініцій опритомнів знову – і побачив над собою Лігію.
Стояла біля його ліжка, тримаючи перед собою мідне відерце з водою, в яку Главк занурював час від часу губку і змочував нею йому голову.
Вініцій дивився й очам не вірив. Йому здавалося, що це сон або гарячка і йому мариться дорогий образ – і лише через якийсь час відважився він прошепотіти:
– Лігіє…
На його голос відерце задрижало в її руці, але вона глянула на нього очима, повними смутку.
– Мир тобі! – мовила стиха.
І стояла з простягненими руками, з обличчям, повним співчуття й жалю.
Він же дивився на неї, наче бажаючи наповнити нею зіниці так, аби й, опустивши повіки, образ її зостався під ними. Дивився на її обличчя, зблідле та змарніле, на кучерики темного волосся, на убоге вбрання робітниці; дивився так уперто, що аж під впливом його погляду її білосніжне чоло почало рожевіти – й тут він подумав, по-перше, що кохав її завше, а по-друге, що ця її блідість і це убозтво з його вини, що це він забрав її з дому, де її любили і де її оточував достаток і вигоди, а загнав до цієї жалюгідної халупи й одягнув у цей бідняцький плащ із темної вовни.