А прагнув же її одягти в найдорожчу парчу й прикрасити всіма коштовностями світу, тож охопили його подив, тривога й жалість – і скорбота така глибока, що впав би їй до ніг, якби міг поворухнутися.
– Лігіє, – сказав, – ти не дозволила мене вбити.
І вона відповіла йому лагідно:
– Нехай Бог поверне тобі здоров'я.
Для Вініція, що усвідомлював і те зло, що він їй завдав давніше, й те, якого хотів завдати нещодавно, був у словах Лігії істинний бальзам. Забув у ту хвилину, що її вустами, може, промовляє християнська віра, а відчував тільки, що говорить кохана жінка і що в її відповіді є якась особиста ніжність і просто надлюдська доброта, що зворушує його до глибини душі. Як перед цим од болю, так тепер ослаб од хвилювання. Огорнуло його якесь безсилля, водночас нездоланне й солодке. Склалося таке враження, ніби падає кудись у безодню, але відчуває при тому, що йому добре – і він щасливий. Думав також у цю хвилину ослаблення, що стоїть над ним божество.
Тим часом Главк закінчив промивати рану на голові й приклав до неї цілющу мазь. Урс забрав відерце з рук Лігії, вона ж, узявши зі столу приготовлену чару з водою, змішаною з вином, піднесла її до губ пораненого. Вініцій жадібно випив і відразу відчув значне полегшення. По завершенні перев'язки біль майже минув. Рани і місце перелому почали дубіти. Повернулася до нього остаточна притомність.
– Дай мені пити ще, – сказав.
Лігія вийшла з порожньою чашею до сусідньої кімнати, натомість Крисп, обмінявшись кількома фразами з Главком, наблизився до ліжка і сказав:
– Вініцію, Бог не дозволив тобі вчинити зло, але залишив тебе жити, щоб ти схаменувся в душі. Той, перед яким людина є тільки тлін, оддав тебе беззахисного в наші руки, але Христос, у якого ми віруємо, велів нам любити навіть ворогів. Ось і ми перев'язали твої рани і, як говорила Лігія, будемо молитись, аби Бог повернув тобі здоров'я, але далі доглядати за тобою не можемо. Залишайся в спокої й подумай, чи годиться тобі й далі переслідувати Лігію, яку ти позбавив опікунів, даху, – та нас, які тобі заплатили добром за зло?
– Хочете мене покинути? – запитав Вініцій.
– Хочемо покинути цей дім, у якому нас може дістати рука префекта міста. Товариша твого вбито, ти ж, могутній між своїми, лежиш поранений. Не з нашої ж бо вини це сталося, але на нас мусить упасти помста закону…
– Переслідування не бійтеся, – сказав Вініцій. – Я вас захищу.
Крисп не хотів йому відповідати, що йдеться не тільки про префекта й поліцію, але ж не мають довіри й до нього також, отож хотіли б убезпечити Лігію від його зазіхань.
– Пане, – сказав, – права твоя рука здорова – тож ось таблички і стиль: напиши слугам, аби прийшли до тебе сьогодні ввечері з ношами й однесли тебе до твого дому, в якім тобі буде зручніше, ніж серед нашого убозтва. Ми тут мешкаємо в бідної вдови, скоро надійде вона із сином своїм – і той хлопчик однесе твого листа, ми ж мусимо всі шукати іншого притулку.
Вініцій зблід, зрозумів-бо, що хочуть його розлучити з Лігією, і коли втратить її знову, то може ніколи в житті її не побачити… Розумів, правду кажучи, що між нею і ним виникло багато питань, з огляду на які, бажаючи нею заволодіти, мусить шукати якихось нових шляхів, про які не мав іще часу думати. Розумів також: хоч що б він сказав цим людям – хоч би їм заприсягнувся, що поверне Лігію Помпонії Грецині, – вони мають право йому не повірити і не повірять. Адже міг це зробити вже давніше; адже міг, замість того щоб переслідувати Лігію, з'явитися до Помпонії і заприсягнутися їй, що відмовляється від гонитви, в такім разі сама Помпонія відшукала б і забрала назад дівчину. Ні! Відчував, що ніяка словесна відмова не втримає їх, ніяка врочиста клятва не допоможе, тим паче, що як не християнин міг би їм хіба заприсягнутися богами безсмертними, в яких сам не дуже вірив і яких вони вважали за злих духів.
Відчайдушно прагнув, одначе, задобрити і Лігію, і тих її опікунів у будь-який спосіб, але на те потрібен був час. Турбувало його також і те, щоб хоч кілька днів дивитися на неї. Як потопаючому кожний уламок дошки або весла видається порятунком, так і йому видавалося: за ті кілька днів зуміє, може, сказати їй щось таке, що його до неї наблизить, або, може, щось придумає чи раптом щось складеться сприятливо.
Отож, зібравшись із думками, сказав:
– Послухайте мене, християни. Вчора був я разом з вами в Остріані і слухав проповідь вашої віри, але хоч би її й не знав, ваші вчинки переконали мене, що ви люди чесні й добрі. Скажіть удові, що мешкає в цьому будинку, хай залишається в ньому, ви залишайтеся також і мені дозвольте залишитися. Нехай цей чоловік (тут перевів погляд на Главка), який є лікарем або принаймні знається на перев'язуванні ран, скаже, чи можна мене сьогодні переносити. Я хворий і маю зламану руку, яка мусить хоч кілька днів лишатися нерухомою, – а тому оголошую вам, що не рушу звідси, хіба що мене винесуть примусово.