– Христос у тобі переміг!
Той же підвів очі догори, й була в них така віра й сердечна радість, ніби впало на нього якесь велике, несподіване щастя. Вініцій, якому була б зрозумілою тільки радість виконаної помсти, дивився на нього розширеними від гарячки очима, дещо так, як дивляться на одержимого. Бачив, одначе, й бачив не без внутрішнього обурення, як після цього Лігія припала своїми вустами королівни до руки цього чоловіка, що на вигляд був схожий на раба, і здавалося йому, що все у світі перевернулось. Потім надійшов Урс і почав розповідати, як провів на вулицю Хілона і як просив у нього пробачення за те, що міг пошкодити його кістки, за що апостол поблагословив і його, а Крисп зауважив, що нині день великої перемоги. Почувши про перемогу, Вініцій повністю втратив нитку думки.
Але коли Лігія подала йому знову прохолодний напій, затримав на мить її руку й запитав:
– Значить, і ти мені простила?
– Ми християни. Нам не можна таїти в серці гнів.
– Лігіє, – сказав тоді, – хоч хто був би твоїм богом, я вшаную його тому тільки, що він твій.
Вона ж говорила:
– Вшануєш його в серці, коли його полюбиш.
– Тому тільки, що він твій… – повторив слабшим голосом Вініцій.
І опустив повіки, бо знов опанувало його безсилля.
Лігія відійшла, та за хвилину повернулась і, ставши близько, схилилася над ним, аби переконатися, чи спить. Вініцій відчув її близькість і, розплющивши очі, всміхнувся, вона ж поклала йому на них легко руку, наче бажаючи його схилити до сну. Тоді огорнуло його велике блаженство, та водночас почувався дуже хворим. І так було дійсно. Настала ніч – і з нею посилилася гарячка. Через те не міг заснути й водив за Лігією поглядом, хоч куди б вона рушала. Часом, одначе, він провалювався в якийсь напівсон, у якому бачив і чув усе, що навколо нього діялось, але в якому реальність змішувалася з гарячковими видіннями. Тож здавалося йому, що на якомусь старому, занедбаному цвинтарі височіє храм у вигляді вежі, в якій Лігія – жриця. І не спускав з неї очей, але бачив її на шпилі вежі, з лютнею в руках, усю в світлі, схожу на тих жриць, які ночами співали гімни на честь місяця, – він таких бачив на Сході. Він сам підіймався з великим напруженням по гвинтових сходах, аби її викрасти, за ним же повз Хілон, цокаючи від страху зубами й повторюючи: «Не роби цього, пане, бо вона жриця, за яку він помститься…» Вініцій не знав, хто був той він, розумів усе-таки, що йде здійснити святотатство, й відчував також неймовірний переляк. Але коли дійшов до балюстради, що оточувала шпиль, біля Лігії опинився раптом апостол зі сріблястою бородою і сказав: «Не торкайся до неї, бо вона належить мені». І сказавши це, з нею разом пішов по смузі місячного світла, ніби по небесній дорозі, він же, Вініцій, простягнувши до них руки, почав їх благати, щоб забрали його з собою.