Тут прокинувся, прийшов до тями й почав роззиратися. Вогонь на високім держалні горів уже слабкіше, але кидав сяйво ще досить яскраве, вони ж сиділи всі перед вогнем, гріючись, позаяк ніч була холодна і в кімнаті було не дуже тепло. Вініцій бачив їх видихи, що виходили з уст хмаринками пари. Посередині сидів апостол, біля його колін на низенькому ослінчику Лігія, далі Главк, Крисп, Міріам, а по краях з одного боку Урс, із другого Назарій, син Міріам, хлопчик з гарненьким личком, чорним волоссям, яке спадало йому аж на плечі.
Лігія слухала з поглядом, спрямованим на апостола, і всі голови були повернуті до нього, він же говорив щось півголосом. Вініцій почав дивитися на нього з певним забобонним страхом, який мало чим відрізнявся від того страху, якого зазнав у гарячковому видінні. Спало йому на думку, що в гарячці відчув істину і що цей літній прибулець із далеких берегів дійсно віднімає в нього Лігію і веде її кудись невідомими дорогами. Був також певним, що старий мовить про нього, а може, радить, як розлучити його з нею, – здавалося Вініцію неймовірним, аби хтось міг мовити про щось інше, тож зібравши все своє самовладання, почав прислухатися до слів Петра.
Але зовсім помилився. Бо апостол мовив знову про Христа.
«Вони тим іменем тільки й живуть!» – подумав Вініцій.
– Прийшов загін воїнів і служителі первосвящеників, аби його взяти. Коли Спаситель запитав їх, кого шукають, одповіли: «Ісуса Назарея!» Але коли їм сказав: «Це я!» – впали на землю й не сміли на нього підняти руку, і тільки аж після повторного запитання взяли його.
Тут апостол спинився і, простягнувши руки до вогню, мовив далі:
– Ніч була холодна, як ця, але скипіло в мене серце, тож видобув меч, аби його захищати, й відрубав вухо рабу первосвященика. Його захищав би ретельніше, ніж власне життя, коли б мені він не сказав: «Вклади твій меч у піхви. Невже чаші, що її дав мені отець, пити не буду?..» Тоді його взяли та зв'язали…
Вимовивши це, приклав долоню до чола й замовк, бажаючи перед подальшою розповіддю перебороти силу спогадів. Але Урс, не в змозі витримати, підхопився, поправив огонь на держалні, аж іскри сипнули золотим дощем і полум'я заграло жвавіше, після чого сів і вигукнув:
– І нехай би сталося, що судилося, – гей!..
І миттю замовк, коли Лігія приклала палець до вуст. Дихав тільки голосно, і було видно, що в душі він обурений і, хоч завжди готовий цілувати ноги апостолу, але цього одного вчинку схвалити не може, бо коли б так ось при ньому підняв хто руку на Спасителя, коли б він був з ним тієї ночі, ой, полетіли б тріски і з солдатів, і з служителів первосвященика… І аж очі наповнилися в нього слізьми на саму лише думку про це, від жалю та душевного розладу, бо, з одного боку, думав, що не сам би Спасителя захищав, а ще гукнув би на допомогу лігійців, хлопців хоч куди, а з другого – що, коли б це вчинив, виявив би непослушенство Спасителеві й перешкодив би спасінню світу.
Через те й не міг стримати сліз.
За хвилину Петро, прибравши долоні з чола, оповідав далі, але Вініція знову опанував гарячковий напівсон. Те, що тепер чув, перепліталося з тим, що апостол говорив минулої ночі в Остріані про той день, у якім Христос опинився на березі Тиверіадського моря. Тож бачив безмежну широчінь, на ній човен рибальський, а в човні Петра і Лігію. Він сам плив чимдуж за ними, та біль у зламаній руці перешкоджав йому їх наздогнати. Буря кидала на нього хвилі, заливаючи очі, й він почав тонути, благаючи про порятунок. Тоді Лігія стала на коліна перед апостолом, він же повернув човна і простягнув Вініцію весло, схопивши яке, той з їхньою допомогою опинився в човні й упав на дно.
Та потім ввижалося йому, що, підвівшись, побачив багатьох людей, які пливли за човном. Пінисті хвилі накривали їхні голови; в деяких видно було з виру тільки руки, але Петро раз по раз рятував потопаючих і забирав їх до човна, що якимось чудом розширювався. Незабаром заповнив його весь натовп, такий великий, як той, що зібрався в Остріані, а потім іще більший. Вініцій здивувався, як вони всі могли в ньому вміститись, і охопив його страх, що човен піде на дно. Та Лігія почала його заспокоювати й показувала йому якесь світло на далекому березі, до якого пливли. Тут видіння Вініція знову змішалися з тим, що в Остріані чув із уст апостола про явлення Христа біля озера. Тож тепер бачив у тому світлі на березі якусь постать, до якої Петро кермував. І чим ближче підпливав човен до неї, вітер ставав тихішим, гладінь води була спокійнішою, а світло яскравішало. Натовп заспівав солодкозвучний гімн, повітря наповнилося ароматом нарду; вода заграла веселкою, ніби з дна проглядали лілії та троянди, і врешті човен м'яко уткнувся в пісок. Тоді Лігія взяла його за руку і сказала: «Ходімо, я поведу тебе!» Й повела його туди, де було сяйво.